– Та ви, голубе, так само в себе дивитесь, – зауважив Блакитний Лицар.
– Авжеж, що в себе. Хіба я кращий од інших? І заради чого я вдивлятимусь чогось в інших? Годі, ми вже це куштували. Тепер скуштуємо холодненького. З сиропом. Душа саме лишень холодненьке сприймає, бо рідне воно їй.
Двійник замовк і взявся до морозива. Хоч він і Двійник, та на вигляд був усе ж старший від Едгара: зморшки під очима густіше помережили, між брів пролягла глибока зморшка, і на щоках, де змалку були ямки, так само пролягли зморшки.
– Даремно ви так, голубчику, – заморожено сказав Блакитний Лицар. – Даремно відмежовуєтесь. І, зрештою, за все слід платити. За розуміння – подвійно. І не скупитися на ціні – вона ніколи не буде зависока.
– А-а! – відмахнувся Двійник.
– Даремно, даремно, – казав Блакитний Лицар що далі, то тихіше й тихіше. – Квапливі висновки, голубе, не завжди бувають правильні... – Він замовк і застиг як статуя. Виявилася звичка до нерухомого способу життя в кутку кімнати, та й заледенів він увесь від поглинутого морозива.
Едгар поглядом шукав офіціантку, щоб розплатитися, а Двійник, суплячи брови, знехотя копирсався ложечкою в морозиві.
– Інша річ, чи цікавий ти комусь з усіма своїми переживаннями й роздумами, – пробурчав він. – Чорта лисого ти цікавий. Це я вам напевне кажу. Ділюся, так би мовити, здобутками тривалих роздумів. – Тепер Двійник звертався безпосередньо до Едгара, не помічаючи, до речі, своєї майже абсолютної з ним схожості. Нікому ти не цікавий, і собі не цікавий, а все це длубання в собі від надмірної зарозумілості. Завжди вважав себе розумнішим від інших, значнішим від інших, таким собі центром Всесвіту, а насправді виявився найпересічніший з усіх пересічних, тільки боїшся зізнатися в цьому собі самому. Бо коли признаєшся, то й у зашморг можна одразу ж. Отож і займаєшся самозаспокоєнням і самовиправданням і намарно силкуєшся довести щось комусь, а головне – собі довести, хоча в глибині душі чудово розумієш, що нікому та нічого не доведеш... Бо неможливо довести того, чого не існує. І злість через це...
– Пробачте, – сказав Едгар, розрахувався з офіціанткою і підвівся.
– Пробачаю, – понуро озвався Двійник. – Від себе однаково не втечеш. І наплюй ти на свої Потрібні Речі. Вже хто-хто, а ти ж бо знаєш, що тобі вони аж ніяк не потрібні. А тим паче – іншим. Все це самоошуканство. Наплюй і дивися собі вечорами телевізор.
Двійник провадив далі, сидячи за столиком навпроти замерзлої подоби Блакитного Лицаря, а Едгар, не обертаючись, залишив залу й зійшов до гардероба.
Коли він одягав перед дзеркалом куртку, в нього раптом промайнула думка про те, щоб щезнути в задзеркальному просторі, та він облишив цю думку – настрій був не той. Двійник дещо зіпсував йому настрій. Тому Едгар вирішив усе ж добутися до Дракона. Дракон принаймні не гарикав і рідко коли пускався в хащі самоаналізу. Хоча проблем у нього теж вистачало..
Едгар зупинився біля Дракона і ляснув долонею по тугій шині.
– Здоров!
– Добридень, – ту ж мить озвався Дракон. – Нарешті. Прочитав мої... е-е... мемуари?
– Не до кінця, – чесно признався Едгар і сів на широку приступку кабіни.
– Ну і як?
З Драконом можна було говорити відверто. Дракон не ображався, не розводився про вражене самолюбство, не був марнославний (до певної міри) і вмів цінувати щирість. Це вигідно відрізняло його від деяких діячів із гіпертрофованим самолюбством.
– Взагалі, не дуже, – мовив Едгар. – Слабеньке. Мова така собі, так, щось таке невиразне. Хоча загалом мені сподобалося. Але головне – не зрозуміла мета. Задля чого написано?
Дракон мовчав. Це не означало, що він образився. Це означало, що він зважує Едгарові слова. В радіаторі в нього щось булькало.
– Сумління не дає спокою, – зітхнувши мовив Дракон. – Неможливість висловити. Неадекватність...
Дракон полюбляв удаватися до такої побудови своїх висловлювань, інколи навіть похизуватися різними багатозначними солідними словами. Про континуум він так само полюбляв порозмовляти і взагалі говорив чимало, і це, напевне, можна було пояснити браком спілкування.
– Ніяк не можу усунути суперечності між тим, що відчуваєш, що хочеш висловити, – провадив далі Дракон, – і тим, який вигляд матиме це згодом на папері. Скажімо, так: – багатство внутрішнього світу і убогість зовнішнього зображення. Муки слова. Муки під час спроби відбити почуття в символах. Знаю, що в цьому я аж ніяк не оригінальний, та факти – річ уперта. Доводиться визнати це. До ідеалу так само далеко, як до власної потилиці.