Батько вмів надихати церковні комітети, які були невід’ємною частиною методистської церкви. Більшість вечорів він проводив на зборах цих комітетів у Кедбері, Нью-Бремені та Фозбурзі — містечку з третьою парафією. Він невтомно і повсякчасно виконував свої обов’язки. Тата нам часто бракувало як батька: такою була ціна його покликання.
Кедбері розкинулось у низовині річки Сіу, яка раніше була притокою Міннесоти. Коли ви піднімалися дорогою до міста, перше, від чого перехоплювало подих, — маківки трьох церков, які височіли над оксамитом дерев. Найближче була розташована методистська церква. З подвір’я відкривався краєвид на головну вулицю, де розміщувалися дві офісні будівлі. Після Другої світової вони мали неабияке значення, здобули популярність й успішно процвітали донині. Церкву затіняло кілька величезних в’язів, тому літніми ранками в храмі було тихо та прохолодно. Батько відчиняв церкву й ішов у кімнату священика, Аріель сідала за орган, а мати прямувала до кімнати для хору. Ми з Джейком були відповідальні за гасіння свічок у чашах, а коли в храмі ставало надто задушливо, відчиняли вікна. Поки збиралися парафіяни і хор, ми вмощувалися на задньому ряді й чекали.
Того ранку, за мить до початку служби, мати підійшла до вівтаря й уважно оглянула храм. Її обличчя видавало неабияке занепокоєння.
— Ти бачив пані Клемент? — запитала вона мене. Я відповів, що ні.
— Побудь надворі, будь ласка. А щойно її побачиш, одразу скажи мені.
— Добре, мем, — погодився я у відповідь.
Я вийшов на подвір’я, Джейк — за мною. Так і стояли, оглядаючи обидва боки вулиці. Пані Клемент співала альтом. З мамою вони були однолітки. Жінка мала дванадцятирічного сина Пітера. Оскільки пані співала в хорі, то під час богослужінь разом зі мною та Джейком він сидів сиротиною на задньому ряду. Батько Пітера ніколи не приходив до церкви. Пліткували, що він був не вельми релігійною людиною, бо свого часу на нього негативно вплинула занадто сувора дисципліна методистської церкви.
Поки ми чекали на пані Клемент, чимало парафіян завітали на службу того дня. Усі вони вітали нас доброзичливою дружньою усмішкою. Міський банкір на ім’я Тадеус Портер зупинився біля нас. Він був удівцем, тож прогулювався по місту королівською ходою. Пан Тадеус ляснув у долоні й, оглянувши нас з п’ят до маківки так, ніби то була перевірка його військової дружини, мовив:
— Хлопці, чув, ви знайшли мерця.
— Так, сер, — відповів я йому.
— Доволі незвичайна знахідка.
— Саме так.
— Бачу, ви вже наче оговталися після пригоди.
— Правду кажучи, це нас зовсім не налякало.
— От воно що, — відповів банкір, здивовано хитаючи головою. Наш спокій видавався йому дивовижею. — Сталеві нерви! Тоді побачимося в церкві, хлопці. — Портер пішов, поважно вимірюючи кожен крок.
Того ранку ні пані Клемент, ні Пітер так і не прийшли. Як казала мати після служби, хор звучав кепсько через їхню відсутність. По завершенню богослужіння всі присутні ще трохи погомоніли в окремій церковній кімнаті. Мене засипали запитаннями про знайденого мною і Джейком мандрівника. Я постійно повторював ту саму історію, щоправда, трошки прикрашену. Суворий Джейків погляд дуже красномовно свідчив, що моя інтерпретація йому не до вподоби. Під кінець оповідок роль Джейка здавалася ледь помітною.
Після останньої служби у Фозбурзі, близько опівдня, батько віз нас додому. Містечко було розташоване майже за двадцять кілометрів на північ від Нью-Бремена. Завжди виникало таке відчуття, наче я цілу вічність був у пеклі, й от нарешті мені подарували Божественне прощення. Миттю я побіг до себе в кімнату й перевдягнувся, аби насолодитися рештою дня. Коли я спустився вниз, мати саме діставала їжу з холодильника. Я ще вчора здогадався, що на нас чекатимуть запіканки з тунця та фруктове желе. Батько зайшов на кухню поперед мене; щодо вечері наші думки збігалися.
— Вечеря? — запитав тато.
— Це не для вас, — відповіла мати, — це для Амелії Клемент. Жінки з хору казали, що вона захворіла, і тому не прийшла сьогодні до церкви. — Мати відвела батька вбік і підійшла до кухонного столу зі сковородою в руках. — Життя Амелії — суцільна в’язниця, влаштована її чоловіком Тревісом Клементом, який коли не найгірший у світі, то принаймні один із перших у цьому списку. Вона мені тисячу разів казала, що репетиції хору в середу та недільні служби — це дві події, яких вона найбільше чекає протягом тижня. Якщо її сьогодні не було, отже вона серйозно занедужала. Я хочу подбати, аби Амелія не переймалася хоча б тим, чим нагодувати сім’ю. Я вже майже закінчила приготування, от збираюсь це відвезти, і ти поїдеш зі мною.