Михайло, усміхнувшись, дістав пробірку. Женька відкрив її і осушив одним духом.
— Добра! — він розстебнув сорочку і поляскав себе по пузу.— Вода прісна, колодязна!
А Михайло витяг з-за пазухи свої сигнальні прапорі і щось радо просемафорив безлюдному морю.
— Що? — спитав Женька.
— Шлях вільний!
Частина друга. Так тримати!
«За два кабельтових звідси!»
До старої пристані вони дісталися без великих зусиль, сторожа не було. Пристань пропахла мазутом, трухлявими дошками, іржавим залізом та якимсь лікарняним запахом. Це морські водорості пахли йодом. Коси їх, висушені сонцем, висіли на стовпах далеко від берега, немов спеціальні позначки, що показували межі осінніх штормів.
Женька не обдурив: навкруги у безладді валялися старі баркаси, шлюпки та ялики. Посередині, немов орел серед ворон, здіймався понівечений торпедний катер, прошитий напрочуд рівними дірками черги з крупнокаліберного кулемета.
Михайло з повагою втупив очі у героїчний торпедний катер. А Женька, невірно витлумачивши його погляд, діловито промовив:
— На ньому?
— На ньому...— гмукнув Михайло.
— А-а,— тямущо кивнув Женька. — Великий... Ось трохи менший! — він, наче гід, ступав попереду свого «дядька», лавіруючи поміж човнами, і махав рукою ліворуч і праворуч. — А ось! А ось! А он той!
Але Михайло не зупинявся.
— Подивися, який човник! — схопив його за рукав Женька.
— Треба біля самого берега шукати, а то на воду не спустимо,— мудро зауважив Михайло.
На березі моря теж було багато човнів. Деякі зовсім розсохлися, відвалилася обшивка, і шпангоути стирчал немов ребра доісторичних рибин.
— Оце човник! — облюбував Женька здоровезну шаланду.
Михайло знову гмукнув.
— А цей? — кинувся Женька до невеликого ялу, який проїли червиці так, що він світився, немов марля.
— А цей — корито, — передражнив його Михайло.
— Ну чому корито? — не розумів Женька.— Полагодимо, і буде човен.
— Ану почекай, — Михайло раптом зацікавився шлюпкою, що лежала на піщаному схилі. Ніс шлюпки був задертий, у кормі стояла темна гнила вода.
— Гарна! — Женька поплескав по облізлому борту і нахабно сказав: — Я її вже давно запримітив.
Михайло обійшов навколо шлюпки і копнув її ногою. Товстим шаром відвалилася смола.
Женька сумно зітхнув. Михайло заліз всередину шлюпки і стукнув підбором по шпангоуту:
— Міцна.
Женька посміхнувся, Михайло постукав по інших шпангоутах і сказав:
— Годиться. Легше цю полагодити, ніж нову побудувати. А вона справді списана?
— Нічийна, — Женька осідлав ніс шлюпки і закричав: — Повний вперед!
— Під парусом підемо! — бурмотів Михайло, вистукуючи борти.— Але ремонту багато... Удвох не впоратися... Слухай, у тебе хлопці надійні є? Сильні?
— Є. Скільки завгодно! — запевнив Женька.
— Багато не треба,— посміхнувся Михайло.— Двох. Надійних.
Із-за піраміди порожніх ящиків вийшов літній чоловік у заяложеній куртці.
— Ми у вас цю шлюпку...— випалив Женька, — заберемо... Назовсім...— злякано додав він.
— Ми можемо заплатити, якщо недорого,— поспішно сказав Михайло.
— Ми вам теж заплатимо, якщо ви від нас цю розвалюху заберете.
— А багато? — машинально спитав Женька.
— Ну гаразд, досить, — чоловік не мав настрою більше жартувати. — Беріть. У нас тут мотлоху вистачає, спалимо, і край.— Він рушив проходом поміж ящиками, рахуючи їх і щось записуючи в книжечку.
— Полундра! — радісно крикнув Михайло.— Наша!
— Ура! — вигукнув Женька.— А як ми її заберемо? — спитав він.
Михайло нічого не відповів. Вони сиділи на борту шлюпки і думали... Сонце спалахувало у зламах брижів. До пристані, прорізаючи тишу гудком, повз замурзаний буксир з червоною смугою на димарі.
Михайло раптом підвівся, не зводячи очей з буксира:
— А куди відвозити, знаєш?
— Так, знаю... Он туди, на покинутий пляж, там ніхто не вештається, мотлоху багато,— мляво відповів Женька.
— Ходімо, — твердо промовив Михайло.
...Капітан буксира, що обережно голився перед люстерком, повернув голову на стук у двері.
Михайло, карбуючи крок, зробив чіткий поворот і, клацнувши підборами, застиг по стойці «струнко».
— Товаришу капітан, дозвольте звернутися?
Капітан скосив очі на Михайла і хоча здивувався, але не подав знаку.
— Дозволяю,— коротко сказав він, продовжуючи голитися.
— У нас піонерське прохання, — дзвінко почав Михайло, — доставити списану посудину...— він замовк, підбираючи слова.— Тут недалеко, а то шлюпку можуть спалити,— подумав і уточнив: — Як мотлох.