— Як що? — перепитав капітан.
— Як непотрібний мотлох,— на всяк випадок знову уточнив Михайло.
— Спалять! — просунув голову крізь відкритий ілюмінатор Женька і зник.
Капітан від несподіванки навіть відсахнувся і порізався.
— Та ви не піонери, а шибеники якісь! — спересердя сказав він, заклеюючи пластирем подряпину. Глянувши на розгубленого Михайла, він пом'якшав. — Мрієш стати моряком?
— Мрію, товаришу капітан.
— Батько, зрозуміло, моряк?
— Ні. Робітник. Про завод імені Лихачова чули? Потомствений москвич, як і я!
— А мати? — посміхнувся капітан.
— Вчителька, товаришу капітан... Адже спалять човен,— жалібно промовив Михайло.
— Спалять! — знову просунувся в ілюмінатор Женька і щез.
Капітан відсахнувся, а Михайло люто погрозив в ілюмінатор кулаком, проклинаючи в душі докучливого племінника.
— Ось що, москвич,— сердито заявив капітан, який заклеював другу подряпину на підборідді. — Чому тебе мати-вчителька вчила? Не чіплятися до зайнятих людей! Все!
— Але ж спалять...— буркнув Михайло, втративши всяку надію.
Двері прочинилися...
— Спалять! — протиснувся до рубки Женька.— Шкода вам, га? Шкода?
— Тьфу ти, чортяка! — капітан кинув бритву на стіл... і раптом зареготав.— Вчепилися з ножем до горла...— задихаючись від сміху, сказав він.— Згоден. Ми зараз відпливаємо на три дні. Повернемося, вивеземо вашу посудину. Вирішено?
— Ні, товаришу капітан,— похитав головою Михайло.
— Не вирішено,— пискнув Женька.
— Що? — здивувався капітан такій невдячності.
— Необхідно вивезти сьогодні, товаришу капітан,— стояв на своєму Михайло.
А Женька завів однієї:
— Спалять.
— Та зрозумійте ж, — капітан схвильовано почав ходити по рубці, навіть забувши витерти мильну піну з обличчя. — Ми зараз запасаємося паливом і відчалюємо.
— Я наполягаю, товаришу капітан,— не здавався Михайло.
— І я,— підтакнув Женька.
— Нам кожна година дорога,— нервував капітан.
— Нам теж, товаришу капітан. Другої нам не знайти, а шлюпку спалити можуть,— торочив Михайло.
— Спалять! — знову заголосив Женька.
— Спалять!!! Спалять!!! — гаркнув капітан.— Сто чортів! Показуйте, де і куди!
Зраділі хлопці вискочили на палубу.
— Нестерчук, віддати швартові! — наказав капітан молодому матросові.
Коли шлюпку повантажили на борт буксира, Михайло і Женька відразу залізли у свою «посудину» і всілися на середню банку, немов боялися, що капітан передумає. Матроси, усміхаючись, дивилися на них.
— Куди? — похмуро пропихтів капітан, стискаючи в зубах люльку.
Михайло схопився:
— Курс зюйд-вест, за два кабельтових звідси!
— На ремонт, — закипів Женька.
— За два? — посміхнувся капітан Михайлу. — А що таке «кабельтові», знаєш?
— Е... — на мить задумався Михайло і жваво процокотів: — Десята частина морської милі, сто вісімдесят п'ять і дві десятих метра.
Капітан похлинувся димом і попростував до рубки. Матроси весело глянули на Михайла.
— Дизель? — не без поважності спитав Михайло, як тільки затремтіла палуба і за кормою запінилася вода.
— Він, — відповів матрос Нестерчук і присів поряд.
— Старий? — Михайло прислухався до гулу.
— Дідок,— погодився Нестерчук.
Пристань попливла назад... Незабаром буксир причалив до пляжу. Заверещали талі, що підняли шлюпку з палуби. Шлюпка тріщала і розгойдувалася.
— Обережніше, обережніше...— благав Михайло.
— А то розвалиться,— суворо попереджав Женька. — А нам на ній плавати.
Кран м'яко опустив шлюпку на пісок поміж гранітних брил у найзатишніше місце, яке вказав Михайло, придивившись до місцевості.
Місце і справді було чудовим — на березі тихої бухточки.
Михайло і Женька попрощалися з капітаном і матросами за руку.
— Щасливого плавання! — побажав на прощання капітан хлопцям.
Буксир відчалив і почав зменшуватися. Михайло, який стояв у шлюпці, семафорив прапорцями, подаючи буксиру якісь сигнали. А Женька, зайшовши по коліна у воду махав сорочкою.
— Ти що передаєш? — спитав Женька.
— Щасливого плавання!
— І я теж,— здивувався Женька.
Віддаляючись, буксир відповів прощальною сиреною сумною, як голос самітнього птаха над безлюдним простором.
«Страшна помста»
Яскраво світило сонце, і тіні були короткі, немов обрублені хвости чорних собак. Борис, Мовчун і Хихикало сиділи під крислатим платаном на набережній. Вологий вітер, який немов з кожною новою хвилею налітав з моря, ворушив листя, і зграї сонячних зайчиків, миготячи, пробігали по похмурих обличчях хлопців, їх обдавало то жаром,то прохолодою.