Пакунок розгорнувся — в ньому був жмут капронового троса.
— На котячі гроші,— сказав Борис.
— Кота перехопили,— захихикав Хихикало і змовк.
Михайло, не вірячи самому собі, не міг відірвати очей від скарбу біля ніг.
— Мишко,— благально почав Хихикало,— ну прийми нас... Ну, чого ти?
А Мовчун похнюпився і, немов плачучи, почав терти кулаками очі.
— Останній. Ледве-ледве встигли купити,— повідомив Борис.
Михайло мовчав.
— Для себе все, так? — скипів Борис.
— Скупердяги, — підтакнув Хихикало, а Мовчун кивнув.
— Ми не скупердяги, — образився Женька.
— А ще піонери,— протягнув Борис.— Справжні піонери так не поводяться.
Михайло, як і раніше, дивився вниз. Але вже не на трос. А на черевик Бориса із розв'язаним шнурком. Перехопивши його погляд, Борис, зрозумівши, підморгнув, нахилився і зав'язав шнурок.
— Гей, гей! Мене відпустили! — почулося здаля. Весело підскакуючи, до них бігли брати Мошкіни.
— Гаразд,— здався Михайло, суворо оглянув Бориса і компанію.— Тільки умова — не витримаєте наше нове «спортивне» випробування, не приймемо.
— Випробовуй,— охоче сказав Борис.— Ми витримаємо.
— Кажи — що,— вимагав відповіді Хихикало. Мовчун кивнув.
— Я ще не придумав,— признався Михайло.— Випробування повинно бути найтяжчим.
Нове «спортивне» випробування
Наступного дня всі зібралися біля шлюпки. Кожний повинен був запропонувати для хлопців найтяжче випробування.
— Сад поливати,— сумно мовили Мошкіни.
— Землю копати,— скрушно сказав Хихикало.
— Яблука продавати,— спохмурнів Борис.
«Білизну прати»,— написав Мовчун на аркуші в блокноті.
— Так,— погодився Михайло.— Це вже щось. Добре б знайти якісь дитячі ясла і все там перепрати, до єдиної пелюшки. Ось тоді б ми точно побачили, хто з нас відсіється!
— Вигадав на нашу голову,— зашипів Борис, штовхнувши Хихикала ліктем.
— Але нам не доручать,— продовжував Михайло. І всі повеселішали.— А шкода, тяжка ця справа...
— Підлогу мити не легше,— сказав Женька, ще нічого не пропонуючи.— Ось у школі мити підлогу примушують чергових. Добре ще, що тільки свій клас, а не всю школу до горища! Підірватися можна!
Михайло піднявся:
— Вирішено. В якій ви школі вчитеся?
— У п'ятій приморській, — неохоче відповів Борис.
Женька насупився, передчуваючи, що бовкнув щось зайве.
— Скільки там поверхів? — спитав Михайло.
— П'ять, — буркнув Хихикало. — А може, виберемо якусь нижчу? — він враз усе зрозумів.
— Це на нас сімох,— зауважив Михайло,— п'ять поверхів?!
— А двоє сходів! — розсердився Борис.— Жарти? По сто десять східців кожні!
— Чудово! Про сходи я й забув! — зрадів Михайло.— Нас же семеро. П'ять поверхів і двоє сходів — те, що треба!
— І зовсім не треба,— заскиглив Женька.— Чому це нам з Мошкіними теж випробування? Ми вже давно в команді! Це ось їм — випробування! Вимиють школу — тоді їх і приймемо!
— Нечесно! — сказав Михайло.— Як ми можемо перевіряти інших, якщо не знаємо, чи витримаємо самі!
— Правильно! — гаряче підтвердили Борис і Хихикало. А Мовчун кивнув. Мити всю школу самим їм явно не хотілося.
— А класи теж треба чи тільки коридори? — підняв руку Хихикало і зразу ж одержав потиличник від Бориса.
— Звичайно, і класи,— простодушно відповів Михайло.
— Ходімо до завгоспа проситися школу мити?— дружно сказали Мошкіни.
— Проситися не будемо. Це нецікаво,— відрубав Михайло.— Таємно почнемо, коли посутеніє.
— При світлі місяця? — поцікавився Борис, подумавши, що так навіть краще: не відрізнити потім, де вимито, а де — ні.
— Я потім з ліхтариком перевірю,— немов угадавши його думки, відповів Михайло.
...Цього разу не охороняли вдома ні Михайла з Женькою, ні братів Мошкіних, і вони змогли пізно ввечері утекти, хоча і боялися, що їхню відсутність раптом викриють. Але хто ж міг подумати, що вони здатні навіть дійти до такої думки: втекти кудись так пізно, якщо цього їм ніхто не забороняв і не замикав на ключ.
Ну, а Борис, Мовчун і Хихикало пішли з дому зовсім спокійно. Кожний, по-перше, спав у саду. По-друге, ніколи не замислювався про якийсь розклад дня, за яким чомусь належить дітям спати вночі. А по-третє, вони в будь-який момент могли сказати (Мовчун письмово), що домовилися піти на нічну рибалку. Словом, це не було для них проблемою. Воші жили влітку привільно: додому приходили тільки їсти і спати, та й то в будь-який час. Батьки давно махнули на них рукою. А якщо і гримали, то для порядку, в який не вірили. Батько Бориса, наприклад, взагалі пишався самостійністю сина. «Він у мене не лопух. Може за себе постояти»,— говорив він своїм сусідам по базарному прилавку. В одному тільки він був невблаганний: хочеш не хочеш, а торгуй фруктами тоді, коли він, батько, ніяк не може з якоїсь причини. «Допомагай сім'ї, не кривдь, і сім'я тебе не скривдить, допоможе»,— промовляв він, вручаючи синові трояк чи п'ятірку з принесеної ним виручки. Коли школа скаржилася на Бориса, на його погану поведінку і не менш погане навчання, батько відповідав: «А от Валерій Чкалов — він теж був не Цукор Медович. І в школі хуліганив, і в подальшому житті — кіно таке бачили?! А вийшов у великі люди — дай бог усякому!» — «Яке ж це у Чкалова хуліганство? — заперечували йому.— Невиправданий риск, безглузда відвага — таке в нього бувало. Та зате потім...» — «І у мого буде ПОТІМ, звідки ви знаєте? А що мій одчайдушний — для цього теж потрібні риск і відвага! І взагалі він у вас довго не затримається — в морське училище влаштую на головного механіка пароплавів! Там ух як заробляють!» От і спробуй з ним побалакай.