...Біля школи зібралися об одинадцятій вечора. Всі прийшли з ганчірками, з відрами, а Хихикало — з чайником.
— А чайник навіщо? — запитав Михайло.— Чаї ганяти?
— Не ганяти, а бризкати,— стримано відповів Хихикало.— Підлогу бризкати, а потім ганчіркою розмазувати.
— Не розмазувати, а мити,— суворо виправив його Михайло.— Тільки ж незручно з чайника... А ти подумав, де ганчірку віджиматимеш?
— Віджимати,— хихикнув Хихикало.— Що вона — штанга чи гиря?
— Сам ти... гиря,— розсердився Михайло.
— Чайник, — уточнив Борис.
— Він же зручний, великий,— невпевнено захищався Хихикало.
— А я хіба кажу, що ти — маленький чайник?! — посміхнувся Борис.— Великий чайник.
— Жартуєш,— нарешті зрозумів іронію Хихикало і надувся.
Видно було, що в школі зовсім недавно провели ремонт. Надворі стояли верстати, підмостки для штукатурів, заляпані вапном.
— А там, усередині, все, мабуть, чисто після ремонту,— зраділо натякнув Хихикало на те, що вони не перепрацюють.
Михайло смикнув ручку дверей. Двері були замкнені.
— Я зараз,— він пішов уздовж школи, придивляючись до вікон.
— Цікаво, коли ти після ремонту чистоту бачив? — приголомшив Хихикала Женька.
— Виходить, удвоє трудніше буде,— зітхнув Борне.
— Втроє, — мстиво зауважив чайник-Хихикало.
— Вигадав роботку, — погрозливо зашепотів Борис на вухо Женьці. — Легше не міг вигадати?
— Ненароком з язика зірвалося, — засоромився той.
— Шкода, що не разом з язиком, — пошкодував Борис.
— Кінчайте сваритися. Давайте справу робити, я спати хочу,— заскиглили брати Мошкіни.
Михайло, який обійшов школу, знову з'явився біля «бригади прибиральників»:
— Ось там кватирка відкрита.
...Хихикало, як не дивно, мав рацію. В школі після ремонту було чисто. Навіть при світлі Мишкового ліхтаря, а не те що місяця, який заглядав у великі вікна, було видно, що підлога так і блищить! Та Михайло сказав:
— Абсолютної чистоти не буває. Навіть у космосі повно космічного пилу. Ось,— він провів чистою носовою хусточкою по новеньких керамічних плитках у коридорі. Хусточка враз посіріла.
— Почали! — вигукнув Михайло.
Хлопчики наповнили відра і чайник водою у рукомийниках і розбіглися по поверхах. Михайлові випав п'ятий, Женьці — четвертий, Мошкіним — третій та другий, Мовчунові — перший, а Борисові і Хихикалу — сходи.
Добре, що були замкнені на ключ учительська, бібліотека, актовий і спортивний зали, хімічний, біологічний, фізичний і лінгафонний кабінети. Інакше б, як сказав потім Борис: «Ми принесли б додому по кістяку».— «Як це? — засумнівався Хихикало.— Він же у нас всього один на школу. А біологічний кабінет замкнений!» — «По своєму. Кожний по своєму кістяку, чайник»,— розтлумачив Борис.
Так, Михайло пересвідчився, що підлогу мити — не чай пити. Поверх здавався нескінченним, хоча і було там усього-на-всього чотири класи і коридор. На щастя, ні в одному з класів не стояли парти — порожньо. Спробуй посовати їх для прибирання взад і вперед і знову після прибирання взад і вперед! Мабуть, старі парти вивезли, щоб замінити новими — сучасними, схожими на столики.
На весь поверх у Михайла пішло дві з половиною години — він час від часу поглядав на світлий вуличний годинник за вікном.
Закінчивши роботу, Михайло кинув ганчірку в порожнє відро і, стогнучи від знесилля, зробив немовби «виробничу гімнастику», згинаючи та розгинаючи тулуб, доки не відчув, що хребет знову став прямим.