...Коли б сторож лісопилки не дрімав у затінку, він побачив би дивовижну картину. Крізь щілину паркану на територію складу просунулася рука з довгим гострим на кінці гачком. Тюк! — вістря гачка з розмаху встромилося в одну з дощок, складених у штабель. Дошку підтягнули до щілини, перевернули на ребро, і вона з тоненьким скрипом щезла за огорожею.
В заростях бузини, за огорожею, Мовчун і Хихикало приймали дошки, які Борис витаскував гачком, і акуратно складали на візок.
...Далі дещо дивовижне трапилося і на стадіоні.
Коли розрядник по стрибках у висоту встромив у пісок довгу фібергласову жердину і, розминаючись, зробив коло по біговій доріжці,— жердини на старому місці вже не було. Замість неї стирчала якась сучкувата палиця.
А Борис, Мовчун і Хихикало мчали геть безлюдним, знеможеним від спеки провулком.
Вони пробігали повз Борисове подвір'я, і тут їх раптом гукнув Борьчин батько.
— Гей! Зараз московський прибуває,— звично забубонів він.— Негайно везіть фрукти до вокзалу. Про ціну домовимося. Все, що зверху,— вам. Згода?
— Нам ніколи,— відповів Борис.— Ми рибу ловити.
— У тебе, я дивлюся, сама риболовля на думці! — скипів батько.— Кожного дня з ранку до вечора на морі пропадаєш! А риби додому не припосиш! Та хто ж на таку товсту вудку ловить?! — втупився він очима в жердину. — Не вудка, а щогла!
— Ага,— просяяв Борис.
— Ти тепер ніколи нічого не одержиш від мене,— підкреслив батько.— Дармоїд! Чому вас тільки у школі навчають? Вас навчають батькам по дому допомагати?
— По дому, а не по вокзалу,— огризнувся Борис.
— Що, що?! — вибухнув батько.
На ґанок вийшла мати, висока плечиста жінка, і наказала чоловікові:
— Не пан. Сам фрукти відвезеш. У нас з тобою дитинства не було, то нехай хоч у сина буде! Йди, йди, синочку, рибку лови,— ласкаво мовила вона.
— А де мій візок? — буркнув батько.
— Сам шукай,— сказала мати й поважно пішла.
Батько поглянув на Бориса.
— Мабуть, пропав, — безтурботно відповів Борис.
— Сам бачу, що пропав! — гаркнув батько.
Хлопчики помчали до моря.
Знав би Борисів батько, що візок схований за рогом, у густому бур'яні на пустирі, тільки б вони його й бачили разом із дошками! Батько б зараз заявив: «Нехай тільки з'явиться той, хто витяг його з двору і навантажив, не спитавшись!» А сам поквапився б до себе на подвір'я — розвантажити, бурмочучи під ніс: «Візок — мій, а я ось не пам'ятаю, що було в ньому, коли його поцупили?! Спробуй доведи!»
— У нас вдома один я — чоловік,— похвастався Борис дружкам.— Батько маму слухає, а вона — мене.
— А що я казав?! — радо закричав Женька, побачивши дошки та жердину.— Я відразу сказав: треба їх забрати! Треба було їх ще раніше взяти в нашу команду!
— Молодці,— здивувався Михайло і підозріло поглянув на радісних «постачальників».— Де взяли?
— Там їх нема,— хихикнув Хихикало.— Нам подарували. Їй-богу!
— Хто подарував?
— Та батько мій,— не моргнувши оком, сказав Борис, грізно глянувши скоса на Славка.— Батько каже: «Мені для тебе ніколи нічого не шкода! Все, що бажаєш, проси!» Он вони тільки що це чули. Чули? — повернувся він до дружків.
— Чули,— підтвердив Хихикало.— На всю вулицю горлав! «Нічого не шкода! Проси, чого бажаєш!» — горлав.
Мовчун закивав.
— Дошки батькові ні до чого, вони на паркет не годяться! — запевняв Борис. — Йому дубовий паркет потрібен.
— Повезло, що дубовий, — повірив Михайло.— На кладовищі кораблів одне гнилля залишилося. Я сьогодні був.— І усміхнувся.— А нам дошки в самий раз. Ми з них весла вистругаємо.
— Весла, — погодився Борис.— А жердину... щоглу ми в «Спорттоварах» купили.
— Еге, — підтвердив Хихикало. — На стадіоні... Біля стадіону,— схаменувся він.
— Щогла — диво! — вигукнули брати Мошкіни.
— А ось і гроші,— Борис показав Михайлові п'ятнадцять карбованців.— Ми брухт здали. І ще здамо. Будуть гроші на парус! За мною! — наказав він своїй компанії.
— Ви куди? — крикнув Михайло «постачальникам».
— Їжу в плавання запасати,— відізвався Борис.— Тепер уже швидко шлюпку закінчимо, якщо ми за постачання взялися.
— Ковбасу варену не беріть, — наказав Михайло.
— Це і козі зрозуміло,— відгукнувся Борис.— Копчену!
— Чудові хлопці,— захоплено сказав Женька.
— Майже кожна людина не така, якою вона спочатку вдається,— промовив Михайло.— Я про це, пригадується мені, читав десь.
— Правильно, — погодився Женька. — Ось я сам такий — не такий. Я не такий, яким здаюся.
— А який ти? — поцікавилися Мошкіни.