— Вони втопитися можуть. Маленькі ще! Жалко!
До тітки Клави:
— Це Мишко ваш — заводій! Кругосвітнього капітана з себе удає! У небезпечне плавання Женьку заманює!
До батька Мовчуна:
— Я знаю, де ваш тигр ховається.
До батька Бориса:
— А хочете, скажу, де ваш візок стоїть! Тільки нікому не кажіть, що я сказав. Самі дізналися, гаразд? — попереджав він його, як і всіх.
Але Борисів батько був кремінь людина. Він чіпко схопив Хихикала за руку:
— Веди. Ти не смикайся, не смикайся! Нехай тільки тебе потім спробують зачепити! Розкрадачі! І батька свого гукни! Ходімо, ходімо! А мій де? Відповідай!
Першим до причалу зі стадіону прибіг спортсмен-розрядник. Він схопив щоглу — свою фібергласову жердину, похмуро подивився на мандрівників і побіг.
Михайло сидів на борту шлюпки, похнюпивши голову.
Дідок з приймального пункту акуратно згорнув у рулон вітрила в рахунок компенсації збитків, похитав головою: «Соромно обманювати!»— і задріботів геть.
— Он вони,— почувся голос Хихикала.— Он!
З'явився натовп батьків та родичів. Троє батьків тягли за руки своїх синів: Славка, Бориса і Мовчуна.
— У вас що, вже вантаження?— злякано запитав хтось із батьків.
— А якби ви втопилися? — кинулася до Мошкіних мати.
— А я не втоплюся! — твердо сказали Мошкіни.
— Ні, а якби втопилися? — наполягала вона.
— А Євген де? — спитала тітка Клава.— Живий?
— Осьде я,— висунувся над бортом шлюпки Женька.
— Так,— погрозливо промовила вона, відразу заспокоївшись.— Куди ви зібралися плисти? Мовчиш, так? Я кого питаю, Михайле? — Вона повернулася до Хихикала.— Ану, повідом йому, куди вони збиралися плисти?
— Скажи, дитинко,— попросив його батько.
— У Таллін, — пробурчав Хихикало.— А потім навколо світу!
Борис похмуро глянув на нього.
— То куди ви все ж таки збиралися плисти? — повторила тітка Клава.
— Цікаво, хто вигадав цей жах? — суворо спитав Борисів батько, дбайливо оглядаючи свого візка.
— Я,— твердо відповів Михайло, підвівши голову.
— Ми всі вигадали,— заголосили Мошкіни, намагаючись його хоч як-небудь виручити...— Він так каже, тому що він капітан. А ми всі самі хотіли в плавання!
— Тихо,— суворо сказала їм тітка Клава.— Послухай, Михайле, давай домовимося по-доброму! Можеш ти все це викинути з голови?
— Не можу,— рішуче відповів Михайло.
— Не можеш...— з жалем сказала тітка Клава.— Тоді збирай речі.
— Правильно,— підтримав її батько Хихикала.
— А ви краще за своїм доглядайте,— обірвала його тітка Клава.— Ваш теж гарний!
— Ну, знаєте! — обурився він.— Якщо на те пішло, з усіх тільки мій чесний! Хто нам очі розкрив? Він!
— Розкрадачі,— бурчав Борисів батько.— Понатягали!
— Та при чому тут вони? — сумно сказав Борис. — Я сам все приніс. І ніхто мене не просив. І жердину, і дошки. І приймальника обкурив. І візок твій прикотив...
— Ось бачите,— тріумфально показав пальцем батько Хихикала на Михайла й Бориса.— Два чоботи пара. І мого синулю сюди вплутати хотіли!
А батько Мовчуна раптом весело сказав Михайлові:
— Велике тобі спасибі. Мій заговорив нарешті. І як тобі це пощастило? Шокотерапія?
— Я з переляку,— пробасив Мовчун.— А хіба так уже погано на шлюпці плавати, тату?
— Звичайно, добре,— відповів батько.— Але...— він поглянув на інших батьків, — дорослих треба слухатися.
Всі поверталися додому.
— А де шлюпка зимуватиме? — раптом спитав Михайло.
— Знайдемо!—запевнив його Мовчун. —У мене на подвір'ї...
— Чи в мене,— вставив Женька.— Чи в Мошкіних!
— Краще в тебе, — зауважив Мовчун,— В тебе батько капітан, у плавання ходить. Він усіх умовить. І нас відпустять.
— Подумаємо, — сказав Михайло.— А капітану буксира — морський привіт. Він був правий... у всьому. Навіть у тому, про що не казав. Попереджав тільки.
Михайло неквапливо складав у чемодан свої скарби: підзорну трубу, компас, сигнальні прапорці, книги і карту. Женька сидів на ліжку і сумно дивився на нього.
...Коли Михайло, Женька й тітка Клава вийшли з автобуса біля аеропорту, вони не помітили, що слідом за ними, насунувши солом'яного бриля, вислизнув Борис.
— Ти, Михайле, на мене не ображайся,— винувато говорила тітка Клава.— Я просто боюся за тебе з твоїми витівками. Зрештою, я за тебе відповідаю, ти ще маленький.
Вони зареєстрували квиток. Борис, ховаючись, пересувався слідом за ними. Як багато він дав би зараз за те, щоб виручити Михайла. Ну хоча б якось, таємно, по дорозі до літака обмінятися з ним одягом. І тоді, якщо дивитися зі спини, тітка Клава, можливо, ніяк не дізнається, що замість Михайла — Борис. Та ж сама строката сорочка, рюкзак, чемоданчик... Ось тільки зріст?!