Він поплентався додому, а його спина була такою зажуреною, що Женька мало не схлипнув, наздогнав Мишка і заскиглив:
— Вони нас тепер кожного дня лупцюватимуть! І разом, і по одному!
«Нітрогліцерин»
Посутеніло. Далекий шум моря враз наблизився. На веранді засвітили лампочку, навкруги неї хороводом заснували засліплені метелики, жучки і мошка.
Михайло сидів на розкладачці з товстенною книгою «Таємничий острів», але думки його були десь дуже далеко.
Рядки розпливалися перед очима. І тільки один чітко виступав на сторінці: «Що ж робити?» — промові матрос».
— Що ж робити? — тихо промовив Михайло.
Женька неспокійно засовався на ліжку і якось глухо сказав:
— Миш, я боягуз?
— Ти? Боягуз. І я боягуз. Ти Борьки злякався, а я собаки.
— Ні, я не боягуз,— засопів Женька. — Я просто його боюся.
Раптом Михайло зацікавлено уткнувся в розгорнуту перед ним книгу.
— «Щоб одержати...— голосно читав він,— сірчану кислоту, інженеру залишилося зробити ще тільки одну операцію».— Він гарячково перегорнув сторінку.— Так. «Сайрес Сміт приніс товаришам посудину з рідиною і коротко сказав: «Ось вам нітрогліцерин!» Справді, це був нітрогліцерин — жахлива речовина, яка мала в десять разів більшу вибухову силу, ніж порох, і заподіяла вже так багато лиха».
Михайло підвів голову, очі в нього блищали. Женька прочалапав босоніж до нього і з цікавістю подивився на малюнок у книзі, який зображав вибух.
— Оце так! — захопився Женька.
— Почекай,— відмахнувся Михайло, якого осяяла якась ідея, і знову схилився над книгою. — Так... «Складання суміші Сайрес Сміт здійснив сам. Так... «Сірчаний колчедан, пірит, азотна кислота, гліцерин і вода прісна»... І вода прісна, — задумливо повторив Михайло.— Є рецепт! Жень, подивися, тітка Клава лягла спати?
— Зараз,— Женька підбіг до вікна і визирнув. Світла на веранді не було.
— Одягайся,— схопився Михайло.— Гайда!
— Куди?
— Потім дізнаєшся,— Михайло швидко заходився вдягатися.
Хлопці тихенько спустилися по сходах, таких рипучих в цей пізній вечір. Вдень вони чомусь не рипіли. Навшпиньки пройшли двір і вийшли за хвіртку, що теж неймовірно рипіла тепер. Вдень вона чомусь не рипіла. Безлюдно було на вулиці. І кожний скрадливий крок лунав у пітьмі.
Під ногами тепер рипів шлак, пісок і галька, які також чомусь не риплять удень. Вони підкралися до залізної брами біля будинку Мовчуна, де звичайно збиралася Борьчина компанія. І ця брама, виявляється, теж рипіла. Та ще як! Вітер розгойдував іржаві стулки, і вони гарчали, немов цепні пси.
Женька прослизнув у двір, відчуваючи, як калатає в грудях серце, як воно не хоче, щоб Женька входив у двір. Але утретє Женька не міг зрадити Михайла. Навіть безмірна полохливість має свої межі. Тим більше вони таке задумали, таке! Коли Михайло сказав йому дорогою про те, що вони зроблять, Женька з радощів аж затрусився.
— Ну чого ти? — почувся Михайлів шепіт з вулиці.— Швидше!
Михайло намалював на брамі крейдою коло, а Женька з двору тихенько постукав зігнутим пальцем по брамі.
— Вище, — промовив Михайло.
Женька постукав вище.
— Нижче.
Женька постукав нижче.
— Лівіше,— наказав Михайло.
Женька постукав лівіше.
— Добре! — промовив Михайло.
І Женька теж намалював крейдою коло на брамі з двору, яке точнісінько збігалося з Мишковим колом на вулиці.
Михайло прослизнув у двір. При світлі місяця було видно валуни, які укріплювали піщаний укіс. Таких валунів у кожному дворі — хоч греблю гати.
— Вибирай, що підходить за вагою,— промовив Михайло. Женька ухопився за найбільший.
— Не зможеш,— пробурчав Мишко і обрав для нього трохи менший.
Женька зважив камінь на руках:
— Підійде.
Михайло поклав камінь метрів за три від брами.
— Докинеш?
— За-запросто,— затинаючись від хвилювання, відпов Женька.
— Чур, за моєю командою. Як скажу: три! — кидай.
Вони вийшли на вулицю і попрямували додому, вже не криючись. Поглядали один на одного, підморгували, посміхалися і по-змовницьки прикладали палець до губів. Бруківка тепер зовсім уже не страшно, а немовби задирливо, весело і підбадьорливо поскрипувала під ногами товаришів.
Цілу ніч Женьці снилися вибухи і гранатні, і снарядні.. І термоядерні.
«Шлях вільний»
Настав ранок, з чіткими межами тіні і світла в усіх подвір'ях, гомоном дня, що пробуджувався, з мовчанням спокійного моря і криками півнів. Михайло і Женька йшли вулицею.