Смертність у римському світі була дуже високою, особливо в містах. Багато джерел вказують на те, що майже третина дітей помирала на першому році життя, а до десяти років доживало менше половини. Цей сумний, але простий факт означав, що римське суспільство з величезною силою тиснуло на жінку, примушуючи її народжувати. У середньому, щоб лише підтримувати кількість населення, кожна жінка мала привести на світ п’ять або шість живих немовлят, не враховуючи викиднів і мертвонароджених. Багато жінок помирало під час пологів, тому мачухи були досить розповсюдженим явищем, і вважалося, що вони віддаватимуть перевагу власним дітям перед тими, котрі залишилися від померлої дружини їхнього чоловіка (див., наприклад, «Тлумачення снів» Артемідора, 3.26, або «Життя Езопа», 37).
Дитина юридично не існувала, доки батько не приймав її в родину, що зазвичай відбувалося на восьмий чи дев’ятий день після народження. До цього терміну тільки батько на власний розсуд вирішував, залишити дитину в родині чи викинути. Нас це шокує, але у світі, де не існувало ніякого контролю за народжуваністю, окрім так званого календарного, аборт, найімовірніше, становив таку саму небезпеку, як і пологи. Тому викидання новонародженого немовляти слід розглядати як різновид післяпологового аборту. Навіть сьогодні люди палко сперечаються про те, який момент слід вважати початком людського життя, чи є прийнятними аборти та до якої міри вони можуть бути дозволеними законом. У Римі цю межу проводили після народження. Сенека пише, що деякі батьки вважали за потрібне позбуватися немовлят із уродженими вадами, слабких і хворих, не бажаючи їх утримувати («Контроверсії», 10.4.16), але інші автори стверджують, що для того, аби дитину викинули, їй достатньо було народитися під нещасливою конфігурацією зірок (див., наприклад: Фірмик Матерн. «Вісім книг про астрономію», 1.7.20). Висловлювалися також і думки про те, що викинутих немовлят підбирали ті, хто мав потребу в рабах, але багатьох, імовірно, з’їдали собаки (див. там само, 7.2.9, 11, 12, 13, 20, 21).
Існують підстави припускати, що більшість викинутих немовлят були дівчатками. Із одного листа, що зберігся до наших днів, видно, як чоловік повчає з Єгипту свою вагітну дружину, що робити в тому разі, коли вона народить до його повернення: «Якщо буде хлопчик — залиш, якщо дівчинка — викинь» («Оксіринхські папіруси», 744). Проте ми не маємо достовірних відомостей стосовно того, наскільки розповсюдженою була практика викидання немовлят. Деякі археологічні знахідки припускають подібне, але вони можуть бути пов’язані зі специфічними місцями, наприклад із будинками розпусти. Згадки про викидання немовлят зустрічаються теж вкрай рідко. Раніше вважалося, що це було скоріше притаманним римському Єгипту. Багато хто там мав так звані копроніми (від грецького «копрос» — гівно), тобто імена на кшталт пан Гівенце, тому що були викинуті після народження. Однак оскільки такі імена передавалися далі від покоління до покоління, схоже, що вони просто виконували роль імені й не можуть вказувати на те, як часто викидали новонароджених.
У віці від п’яти до десяти років переважну кількість дітей із неелітних сімей, імовірно, посилали працювати. Збірка римського права «Дигести» (7.7.6.1) згадує про працюючих п’ятиліток (див. Бредлі К., «Відкриваючи римську родину»). Обговорення відміни закону Оппія можна знайти у Лівія в «Історії Рима» (34.2–34.4). Про нарікання на падіння моралі жінок можна прочитати в «Моральних листах» Сенеки (95.20–95.21) або у більш відомому джерелі — шостій сатирі Ювенала. Цицерон описує проблемний шлюб свого брата в «Листах до Аттика» (5.1), а Августин згадує про вияви та нормалізацію домашнього насильства («Сповідь», 9.9).
⁕ Розділ VI ⁕
У пошуках щастя
Полювання, лазня, видовища, розваги — це і є життя! Як мовиться в давній приказці, щасливе життя — це життя, сповнене дозвілля. Не дуже важливо, скільки у вас грошей, та, будучи справжнім римлянином, ви, ясна річ, завжди прагнутимете насолодитися всіма набутками імперії. У цьому розділі я розкажу вам, що значить жити справжнім життям — життям, сповненим задоволень.
Неперевершена римська форма правління дозволяє всім жити мирно та з приємністю. На відміну від демократії, що дозволяє людям іти за своїми хаотичними та некерованими бажаннями, наша система гарантує стабільність і панування здорового глузду. Ми вже давно зрозуміли, що імперією не може керувати комітет, і доручили всі адміністративні функції одній людині — на зразок того, як домогосподарство підпорядковується керівництву одного лише батька. Відтоді, як Август взяв абсолютну владу і зробився головою сенату, наша система державного управління залишається взірцем справедливості й ефективності. Ніколи ще жоден народ не процвітав так, як римляни під орудою своїх імператорів.