ДІВЧА: Не для мене. Для дядька. Він старий... Ви розумієте?
ЛІКАР: Скільки вам років?
ДІВЧА: Чотирнадцять.
ЛІКАР (після виразної паузи): Ви сама прийшли?
ДІВЧА: Ні, на мене в коридорі чекають... Я пообіцяла, що дам раду сама. Бачите, маю вам сказати важливу річ...
ЛІКАР: Слухаю вас.
ДІВЧА: Бачите, я дуже хвороблива...
ЛІКАР (нетерпляче поглядає на годинник): Час квапить. Якщо можете, говоріть без усяких манівців.
ДІВЧА: Звісно, що можу. Я сама з села, вирватися до міста для мене велике свято. У нашому селі люди знають одне одного, як каже дядько — чують, чим пахне спідня білизна сусіда... Вибачте. Ми живемо так близько одне біля одного й так відкрито, що в певному розумінні починаєш читати думки людей. Часом навіть важко це припинити. А в місті... Там безліч незнайомих облич! Більшість із них бачиш уперше і востаннє в житті. Від цієї думки мені просто дух захоплює. (Підходить до вікна.) Ви зауважили того чоловіка на вуличному майданчику кав’ярні? Він допив останню краплю кави, але анітрішечки не зігрівся. Міг би замовити ще, але мусить економити гроші. Він не знаходить роботи. Уже протягом кількох місяців, і в нього справи зовсім безнадійні. Одне й те саме, одне й те саме. Ви бачите, з якою огидою він черкає в газеті розділ з оголошеннями? Він втратив надію, і весь час його холодний піт проймає... Це поганий знак.
ЛІКАР: Ваші фантазії так непривабливо правдиві... Але, гмм... ближче до справи... На що скаржитеся?
ДІВЧА: Це не фантазія. Це — схильність до хвороб... Я сама цього не хочу, але воно відбувається само по собі: коли тільки побачу незнайому людину, одразу знаю її історію. Я це просто відчуваю. Жахливо те, що історії більшості людей нестерпно похмурі. Вони проникають до моєї голови і тиснуть, сильно тиснуть... Цього неможливо позбутися. Я повертаюсь додому, лягаю в ліжко й починаю нездужати.
ЛІКАР: Дозвольте вам нагадати...
ДІВЧА: Головне, що в тому немає ані краплинки співчуття. Це швидше... нездатність захиститися. Як ви вважаєте, докторе?
ЛІКАР: Я гінеколог, а не психіатр.
ДІВЧА: Так-так. Я ні на мить про це не забула...
ЛІКАР (нетерпляче хапається за її слова): Чудово! Як ви почуваєтеся? Животик уже величенький. Буде десь... шостий місяць?
ДІВЧА: Не знаю. Я не лічила.
ЛІКАР: Лягайте. (Дівча лягає, і Лікар, потискуючи, оглядає її живіт.)
ДІВЧА: Не розумію, хто його туди вклав. Ви подумаєте, що я ґав ловила, але я справді не пам’ятаю нічого дивного. Можливо, я просто неуважна... Щоправда, був один дивний випадок, і я вірю, що такі миті можуть вдихнути життя в черево... Однак хто в це повірить? Мені й самій дуже дивно про це згадувати... Наші городи за селом. Якось по полудні я сапала бурячки, була так глибоко занурена у думки, що не зауважила, як наближається гроза... Знаєте, як перед бурею все темніє... Я оговталась уже після перших крапель дощу. Пустилася бігти, а дощ лив дедалі дужче. Урешті я, промокнувши до останньої нитки, притулилася до грушки — дички, що росла посеред лугу. А як блискавки краяли небо!.. Здавалося, що воно зараз порветься на клаптики. Знаєте, я зовсім не боюся блискавки. Навпаки — серце почало вискакувати, і кров шуміти від радості! Я стрибала навколо тої грушки, валялася на землі, як пес, давилася дощем, а з моєї горлянки виривався хижий звірячий крик. Я вслухалась, і здавалося, що той крик лунає з неба, землі, звідусіль. І тоді зі стіни теплої зливи просто на мене виринув великий золотогривий жеребець... І звідки він узявся? У селі ніхто такого не тримав, я знала б про нього... Жеребець був змоклий і тремтів від страху. Я його обійняла, пестила його шию і, як божевільна, шепотіла. Я шепотіла ще тихіше за дощ про те, що блискавка є доброю, що вона не вирве навіть волосинки з його сяючого лоба... Ми з ним лежали під грушкою в обіймах. Я пропахла жеребцем, а він мною... Я його заспокоювала, шепотіла і шепотіла в його трепетливі вуха... Я сама перетворилась на той ледь чутний шепіт, пестила під золотистою шкірою його тремтячі м’язи, цілувала його блакитні вуста, солодкі від бурячків... А після бурі раптом нічого не залишилося. Буря завершилася зненацька, просто зникло це дрижання, що охопило землю й небо, а з ним зник і золотогривий... І з того дня мій живіт почав кругліти.
ЛІКАР: Можливо, на тому жеребці був... вершник?..
ДЯДЬКО АПОЛЛІНАР (входячи): Де ця соромота литовського села?
ЛІКАР: Ви не постукали...
ДІВЧА: A, це ж дядько... Він ніколи не стукає.
ЛІКАР: Опікун?
АПОЛЛІНАР: Опікун і мученик, докторе! Я дуже поважаю вашу професію, але ми вже запізнюємось на потяг. Лише сам Бог знає, скільки мені коштує ця... біда (кривим оком зиркає на Дівча). Я привіз її до міста, як мовити б, до приватного кабінету, подалі від очей наших святенниць. У нашому селі й без того гавкають усі, кому не ліньки... Я не знаю, докторе, що вона вам наторочила. Мабуть, тільки зуби заговорювала, та й годі. Я вгадав, розпуснице? Угадав?! (Замахується на Дівча.) Ось про що я хотів вас спитати, докторе... Гмм... Чи не пізно ще... Ви розумієте?..