Якщо вона досі поводилася з Ешлі не так, як слід було — що ж, це вже минуле, і нічим тут не зарадиш. Сьогодні вона спробує по-інакшому, так, як прийнято. Вона таки хоче завоювати його, але має на це лише кілька годин. Якщо треба задля цього зімліти чи бодай вдати щось таке, вона на це піде. Якщо його можна привабити простакуватістю чи кокетуванням, то вона залюбки фліртуватиме і прикинеться такою тупачкою, що перевершить навіть цю дурномозку Кетлін Калверт. А коли доведеться зважитись на щось зовсім відчайдушне, вона й на те готова. Сьогодні — або ніколи!
І нікого не знайшлося, хто сказав би Скарлет, що її справжня вдача, страх яка непогамовна, усе-таки привабливіша над усі прибрані пози. Хоча — якби хтось і сказав їй таке, вона б цим утішилась, але повірити не повірила. Та й усе те середовище, до якого вона належала, теж не повірило б, оскільки природність жіночої поведінки тоді так мало цінувалася, як ніколи перед тим або опісля.
Поки коляска прямувала червонястою дорогою до плантації Вілксів, Скарлет, хоч і з легенькими докорами сумління, задоволено думала про те, що ні Еллен, ні Мамки не буде на пікніку. Не буде нікого, хто ледь помітним порухом брів або випнутою нижньою губою спробував би завадити її намірам. Звісно, завтра Сьюлін напліткує про неї домашнім, але якщо все піде так, як розважила Скарлет, домашні будуть надто збуджені її заручинами з Ешлі, а то ще й їхньою втечею, і поведінка її на пікніку піде в непам’ять. Вона справді-таки була рада, що матері довелося залишитись удома.
Джералд, зранку причастившись до бренді, встиг уже звільнити з роботи Джонаса Вілкерсона, і Еллен зосталася в Тарі, щоб провести з ним остаточний розрахунок. Скарлет поцілувала матір на прощання в маленькому кабінеті, де Еллен сиділа за високим бюрком, закладеним паперами. Джонас Вілкерсон з капелюхом у руці стояв поруч, насилу стримуючи лють на худому смаглявому обличчі, що так нецеремонно його позбавили найвигіднішої в усій окрузі управительської посади. І все лишень через те, що він дозволив собі трохи гульнути! Даремно він товкмачив Джералдові, що Еммі Слеттерї могла залюбки нагуляти дитину з добрим десятком чоловіків, а не тільки з ним — чого Джералд і не заперечував, хоча в очах Еллен це однаково не змінювало суті справи. Джонас ненавидів усіх південців. Ненавидів їхню холодну чемність до нього, їхню ледве приховану зневагу до його соціального статусу. А найдужче ненавидів Еллен О’Гару, яка, на його думку, втілювала все найненависніше в південцях.
Мамка, як найстарша з усієї челяді, теж зосталася — допомагати Еллен, і на передку поряд з Тобі сиділа Ділсі, тримаючи на колінах довгеньку коробку з дівчачими вбраннями до танців. Джералд на своєму дужому коні їхав обіч коляски, розігрітий випитим бренді й втішений, що так швидко збувся неприємного клопоту з Вілкерсоном. Довершувати це діло він полишив на Еллен, навіть і не подумавши, як їй прикро буде пропустити пікнік і не побачитися з друзями: що ж, коли стояв погожий весняний день, навкруг милували око його розлогі поля, виспівували пташки, а він почував себе молодим і безтурботним. Вряди-годи з уст у нього зривалася котрась ірландська пісенька — жартівлива, як ото «Візок дорогою котив», або й сумніша, як-от балада про Роберта Еммета «У далекому краю загинув герой»[13].
Він був щасливий, приємно збуджений перспективою цілий день до хрипу балакати про янкі та про війну, гордий за своїх трьох гарненьких дочок в яскравих кринолінових сукнях, що сиділи, тримаючи в руках ці кумедні парасолечки, оторочені мереживом. Про свою вчорашню розмову зі Скарлет він і забув — вона давно вже вивітрилася у нього з голови. Він думав тільки, що Скарлет гарненька, що нею можна просто пишатися і що очі у неї сьогодні такі ясно-зелені, як пагорби Ірландії. Думка про це піднесла його у власних очах, адже було в ній щось від поезії, і спонукала врадувати дочок гучним, хоч трохи й фальшивим виконанням пісні «Хто носить зелене вбрання»[14].
13
Це поезія Т. Мура, присвячена Сарі Куррен, нареченій страченого англійцями в Дубліні чільного діяча ірландського визвольного руху Роберта Еммета (1778—1803).
14
В цій патріотичній ірландській баладі мовиться про заборону британських властей носити в Ірландії зелене вбрання (зелене — національний колір ірландців).