Мелані трохи розгубилася, коли опинилась на чолі новоствореного музичного гуртка під назвою «Суботній вечір». Своє піднесення до такої ролі вона пояснювала тільки тим, що могла акомпанувати на піаніно кому завгодно, Навіть панночкам Маклюр, які співали дуетом, зовсім не маючи музичного слуху.
Насправді причина полягала в тому, що Мелані зуміла вельми дипломатично поєднати зусилля «Дам-арфісток», «Чоловічого хору», «Товариства молодих мандоліністок і гітаристок» з «Суботнім вечором», завдяки чому в Атланті з’явилася справді вартісна музика. На думку багатьох людей, «Суботній вечір» виконував «Циганку»[14] куди краще за професійні колективи Нью-Йорка й Нового Орлеана. А коли Мелані спромоглася залучити й «Дам-арфісток» до співпраці, місіс Меррівезер сказала місіс Мід та місіс Вайтінг, що треба її поставити на чолі гуртка. Якщо вона змогла знайти спільну мову з арфістками, то вона вже й будь-кому дасть раду, заявила місіс Меррівезер. Сама ця леді грала на органі, акомпануючи хорові методистської церкви, тож, як органістка, не дуже високої була думки про арфи й арфісток.
Мелані обрали, крім того, секретарем ще «Асоціації впорядкування могил наших славних воїнів» і «Швацького гуртка для конфедератських удів та сиріт». Цієї нової честі вона сподобилась після бурхливого спільного засідання обох товариств, яке мало не скінчилося розривом багатолітніх приятельських взаємин та побоїщем. Розглядалося питання, слід чи не слід виполювати бур’ян на могилах солдатів-північан поряд з могилами конфедератів. Через забур’янені пагорки могил янкі усі зусилля дам-упорядкувальниць на похованнях своїх підопічних сходили нанівець. Ту ж мить вогонь, який тлів під туго затягнутими корсажами, фахнув угору, й члени супротивних громад наїжачились одні на одних. «Швацький гурток» виступав за те, щоб виривати бур’ян, представниці «Асоціації» категорично заперечували.
Місіс Мід так висловила погляди другої групи:
— Полоти бур’ян на могилах янкі? Та я залюбки повикопувала б з могил усіх янкі й повикидала на міський смітник!
Тільки-но пролунали ці звучні слова, як членкині обох об’єднань посхоплювались і кожна заходилася виголошувати свою думку, не слухаючи нічиєї іншої. Зібрання відбувалося у вітальні місіс Меррівезер, і дідок Меррівезер, випроваджений на кухню, розповідав опісля, що галас зчинився такий, немов загриміли гармати в новій битві під Франкліном. Тільки з тією відмінністю,— додав він,— що на полі бою було набагато безпечніше, ніж у вітальні з дамами.
А Мелані протислася в саму гущу колотнечі і якось спромоглася на те, щоб її звичайно такий тихий голос почули, незважаючи на весь довколишній шарварок. Серце у неї мало не до горла підскочило зі страху, що вона наважується звертатись до такої розбурханої гнівом громади, голос її тремтів, а проте вона повторила кілька разів: «Дами! Прошу уваги!», аж урешті гамір таки вщух.
— Я хочу сказати... розумієте, я багато про це думала, що... ми повинні не тільки виполоти бур’ян, а й посадити квіти на... мені... мені однаково, що ви подумаєте, але щоразу, кладучи квіти на могилу мого дорогого Чарлі, я кладу кілька квіток і на могилу невідомого солдата-янкі поруч. Ця могила... вона така занехаяна!
Шарварок знявся з новою силою, тепер кричали ще голосніше, ніж перше, причому обидві організації виступали вже заодно.
— На могилу янкі! Ох Меллі, як ви могли!
— Та вони ж убили Чарлі!
— Вони вас самих ледве не вбили!
— Таж янкі могли й Бо вбити ще в колисці!
— Вони ж хотіли спалити Тару, а вас пустити з торбами!
Мелані вхопилася за спинку стільця, щоб вистояти під цією навалою осуду, з яким ще ніколи в житті не стикалася.
— Ох дами! — благально вигукнула вона.— Будь ласка, дозвольте мені договорити! Я знаю, що не маю права висловлюватися з цього приводу, бо ж ніхто з моїх близьких, крім Чарлі, не загинув, і я знаю, дякувати Богові, де його могила! А серед нас так багато тих, хто не знає, поховано їхніх синів, і чоловіків, і братів, і...
Вона затнулася, й у кімнаті запала мертва тиша.
Очі місіс Мід перестали пашіти вогнем і пригасли. Вона відбула далеку дорогу до Геттісберга після битви, щоб забрати тіло Дарсі додому, але ніхто не зміг їй сказати, де його поховано. Десь у якійсь нашвидку викопаній ямі на ворожій землі. І в місіс Аллен затремтіли губи. Її чоловік та брат були учасники нещасливої виправи Моргана до Огайо, і останньою звісткою про них була та, що вони обидва полягли на березі річки, коли кіннота янкі кинулася в атаку. Де їхні могили — вона так і не знала. Син місіс Еллісон помер у в’язничному таборі на Півночі, і вона, така вбога, що й не сказати, не мала змоги привезти його додому. Були й інші, що прочитали у списках: «Пропав безвісти, імовірно загинув»,— ці слова являли собою останню інформацію, яка дійшла до них про людей, незадовго перед тим відправлених на війну.
14
Опера ірландського композитора Майкла Балфа (1808—1870), уперше поставлена в Лондоні 1843 р., у Нью-Йорку —1844 р.