Скарлет просто казилася, що він такий безпорадний. Вона не знала, в який спосіб він міг би поліпшити справи, але відчувала, що таки щось треба робити. Рет напевне щось би зробив. Рет завжди до чогось вдавався,— навіть коли воно було й не тим, що потрібно,— і вона мимоволі поважала його за це.
Тепер, коли минувся її спалах обурення на Рета та його образи, вона відчула, що їй бракує його, і це почуття наростало в міру того, як збігали дні, а від нього не було ніяких звісток. З усієї мішанини суперечливих емоцій — екстазу й гніву, гризоти й уражених гордощів, які він збудив у ній,— вилущилася пригніченість і, мов крук, всілася їй на плече. Скарлет бракувало Рета, бракувало його легкодумних анекдотів, від яких вона прискала реготом, його іронічного осміху, що не давав їй надміру перейматися житейськими клопотами, бракувало навіть його в’їдливих зауваг, що змушували її гостро пирхати у відповідь. А найбільше їй бракувало його самого, кому вона могла виповісти все що завгодно. Адже слухати він умів, як ніхто. Вона могла розказати йому, анітрохи не соромлячись і навіть з гордістю, як обкрутила круг пальця котрогось лаповуха, і Рет ще й хвалив її за це. Комусь іншому вона й натякнути про таке не зважилася б, це просто шокувало б людей.
Бона відчувала себе самітною без Рета й Гарні. За дитиною вона тужила навіть більше, ніж могла собі уявити. Пригадуючи, як дошкульно Рет був дорікнув їй за Вейда й Еллу, вона намагалася турботою про них якоюсь мірою заповнити свої порожні години. Але це нічого не дало. Ретові слова та реакція дітей на її спроби зблизитися з ними відкрили їй разючу й прикру правду. Коли діти були зовсім малі, вона, занадто заклопотана й заморочена грошовими справами, озивалася до них різким тоном і легко дратувалася, тож і не змогла завоювати ні довіри їхньої, ні любові. А тепер чи то було вже запізно, чи їй не вистачало терплячості, чи, може, мудрості пробитись до цих маленьких і потайних сердець.
Елла! Скарлет з прикрістю усвідомила, що Елла — нетямуща дитина, зовсім-таки нетямуща. Дівчинка не могла зосередитись на чомусь одному довше, ніж пташина всидіти на гілці, і навіть коли Скарлет пробувала зацікавити її казочками, вона раптом відхилялася думкою вбік, уривала розповідь зовсім сторонніми запитаннями, і Скарлет не встигне ще відповісти їй, як вона вже забуде, про що питала. А щодо Вейда, то Рет, здається, мав рацію. Хлопець явно її боявся. Це дивувало й навіть ображало. Чому її рідний син, єдиний її син, мав би боятися матері? Коли вона силкувалася розбалакати його, він дивився на неї лагідними карими очима Чарлза, зіщулювався і розгублено переступав з ноги на ногу. Тоді як з Мелані він аж захлинався від балачки і витягував з кишені всі свої скарби, від рибальських черв’яків до старих шворок, аби похвалитись перед нею.
Мелані мала-таки підхід до дітлахів, ніде правди діти. Її малий Бо був найвихованіший і найлюбіший хлопчик в Атланті. А Скарлет знаходила з ним спільну межу легше, ніж з власним сином, бо малюк Бо не соромився дорослих, і, коли тільки бачив Скарлет, вилазив до неї на коліна, не чекаючи дозволу. Такий милий білявий хлопчисько, ну викапаний Ешлі! От якби Вейд був схожий на Бо... Звичайно, Мелані могла багато часу вділяти синові, бо в неї була лише одна дитина і вона не мусила працювати й не мала стількох обов’язків, як Скарлет. Так, в усякому разі, Скарлет намагалась виправдатися перед собою, хоч у глибині душі чесно визнавала, що Мелані просто любить дітей, що Мелані тішилася б, навіть маючи їх з десятеро. А надмір цієї своєї любові вона віддавала Вейдові та сусідській дітлашні.
Скарлет ніколи не забуде, як її вразило, коли одного дня, під’їхавши до Мелані забрати додому Вейда, вона ще з переднього ганку почула гучний повстанський клич, що його досить вдало наслідував її син — той самий Вейд, котрий удома сидів тихо як мишка. А вояцькому кличеві Вейда вторував тоненький писклявий голосок Бо. У вітальні вона побачила, як обидва хлопчики з дерев’яними шаблюками в руках нападають на канапу. При її появі вони знітились, а з криївки за канапою підвелася Мелані, сміючись і поправляючи шпильки в розкуйовдженій зачісці.
— Це битва під Геттісбергом,— пояснила вона.— Я в ролі янкі, і мені, звісно, добре перепало. А це генерал Лі,— показала вона на Бо,— а це,— вона поклала руку на плече Вейдові,— генерал Пікет[26].
Мелані справді мала підхід до дітлахів, Скарлет і близько не могла з нею зрівнятись.