— Учителю, але ж Дужу це тільки нашкодить. Невже ви цього не розумієте? Відмовте, поки не пізно, і Дужа, і Мирослада, і батьків…
— Відмовити? Це неможливо. Бо це велика ганьба, синку! Та відмовлятися від такого — це те ж саме, що зізнатися в тому, що ти відрікаєшся від безсмертя.
— Учителю, а де пані Птаха? Вона нас чекає з того боку воріт, так?
Посолонь насупився, темна хмарка лягла на його чоло.
— Вас у світ неврів відправлю я. У Птахи інші справи, набагато важливіші, аніж панькання з майбутніми світлими безсмертними.
Остап не став розпитувати, що трапилося, і посоромився переповідати Вчителю свій сон. Бо це був лишень сон, а хто він такий, щоб бачити пророчі сни і тим паче їх тлумачити. Вони великі світлі безсмертні, і їм видніше. Він нервово пересмикнув раменами, Учитель це зрозумів по- своєму:
— Не журися, парубче, усе владнається. Ти ж не у темний світ рушаєш. У світі Білих Вурдалаків на тебе чекають рідні. Ти впораєшся, а от Дуж… Слухай, може, це і неправильно тебе про таке просити, але мушу. Припильнуй там за ним, гаразд? Щоб у болото не впхався, щоби до лісу сам не ходив, диких звірів не дражнив, з місцевими люб’язним був і таке інше.
— Я припильную, не журіться. А ви… Ви передайте пані Птасі, що я хвилююся через те, що… — Затнувся. Зітхнув. — Ні-ні. Це неважливо. Просто скажіть, що я дуже дякую їй за все, і хай вона береже і себе, і Мальву, і Стрибога.
Учитель здивовано дивився на Остапа, наче вперше його бачив. Здавалося, тепер йому відкрилося те, чого він у хлопцеві досі не розгледів. Остап і справді був дуже особливим. Птаха не помилилася. Стільки світла жило в тій дитині, стільки добра… Ох, Миросладе, не зіпсуй свого внука, бережи його, як найбільшу дивовижу свого світу, бо такі чисті в тому болотному раю ще ніколи не народжувалися.
— Гаразд, Остапку. Передам! Можливо, і ти їй це сам зможеш передати. Чекаю вас на Вічевому майдані завтра, щойно Сонце зачне свій круг. Нехай береже тебе, Синку світу Білих Вурдалаків, Творця Сварога всевидячість і всюдисущність.
3. Перуниця
Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться з любов’ю сам Бог?
Бог.
Він дивився та всміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…
Бог тримав її долоні у своїх, зазирав в очі й вона ховала свої у його… І розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…
Крила, мої крила!
Кохала?
Кохала…
Слово втікало, вона наздоганяла.
Кохала?
Кохала!
Наздогнала!
Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки: чорні, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…
Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.
Небо починає хитатися: вгору-вниз, вгору-вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони їй не коряться, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…
…і ковтає…
Птаха померла. Її більше немає.
Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона — замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується. Бо вона, вона…
— Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш? Ніколи не дозволю тобі впасти.
І крізь дощ — його очі. І крізь пелену — його тепло… Чисте небо та чиста криниця.
Хіба буває кохання колишнім?