Птаха сумно посміхнулася. Отже, всі, крім Мирослада, досі вважають учнів, які приходять на навчання у світ Білих Вурдалаків, представниками сусідніх племен? Цікаво. Вона не стала розпитувати, як Лет здогадався, може, колись. А зараз вона має спробувати допомогти. І вона таки допомогла, викинувши всі слова Мирослада про звичну природу речей із голови.
Читала слова замовлянь, на ходу знаходила трави чи зела, які б помагали. Але син старійшини не приходив до тями. Він був такий молодий та дужий. Лежав ще не мертвий, бо відчувала, як душа підбитим птахом тріпоче в його тілі. Справжній воїн, який прикрив своїм тілом матір та кохану, захищаючи їх від стріл. Стала навколішки, склавши руки на грудях, згадуючи молитви та слова замовлянь, які мали б допомогти. Смерті також вона поки тут не чула. Отже, шанс досі є. Враз у голові з’явилася картинка – чисте небо та дужі крила, які кудись її несуть. Відірвалася у своєму видиві від землі, замахала крилами, летіла. Чи бувають сни наяву, коли не спиш і їх бачиш? Не знала. Але не хотілося зовсім, щоб той сон закінчувався. Хтось кликав її радісно і не в один голос: «Птаха, погляньте, вона летить, то Птаха!» Відкрила очі, щоб подивитися на тих, хто так галасує, і обімліла. Вона дивилася на поселення згори. Вона мала крила, вона літала, вона стала Птахою.
І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення та опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. Спустилася обережно долі і, тільки-но ноги її торкнулися землі, знову стала людиною. Майже інстинктивно все далі робила. Нахилилася над майже мертвим сином старійшини Лета, приклала пальці до своїх ще вологих очей, помазала йому губи слізьми Птахи та промовила: «Птаха Слава-Магура, Оберігачка доблесті воїв, велить тобі жити!»
Хлопчина відкрив очі.
Тоді вона не всім змогла допомогти, бо навіть коли тіло ще живе, а душа вже далеко – це безглуздо. Бо не всіх можна врятувати. Бо, таки вона згідна з Миросладом, існує природний хід речей. І рятуються, зазвичай, ті, хто має бути врятованим. Тоді вона ще не вміла бачити Мари, Володарки Смерті, поруч із вмираючим. Тому мала в собі хист та сили протистояти. Декого просто нагло виривала з її цупких обіймів, дозволяючи прожити ще декілька днів чи тижнів, як кому пощастить. Так, вона тоді ще не знала Мари. Однак відчувала її. Пізніше вона зрозуміє, що холод у подиху ще живого, але вже приреченого, страх в очах, який перестає бути страхом, а перетворюється на значимість, то пазли одної картини – картини вічності.
У той день вона збагнула доволі просту істину. Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч. Кляла про себе Мирослада, який чомусь не пояснив їй такої простої істини. А може, він спеціально то чинив, щоб вона сама дійшла розуміння: мало мати безсмертя, треба залишатися завжди передовсім людиною.
Мирослад після бою наче крізь землю провалився. Серед убитих його не знайшли. Казали неврійці, що кількох воїв і серед них Мирослада вороже плем’я андрофагів взяло в полон. Багато чужинців полягло від рук неврів. Тут були рани і від сокири, і від булави, та найбільше пошматованих звіром. Вразив Птаху зовнішній вигляд нападників. Ті були покриті густою шерстю, навіть кисті рук та ступні ніг. І те, що спочатку Птаха прийняла за шкури тварин замість одягу на плоті нападників, виявилося просто їх тілом. Очі мали вузькі та маленькі, які заледве проглядалися з-під кошлатих брів. Полонених неврійці не брали, без жалю добиваючи. Тоді усіх мертвих – і своїх, і чужих – зібрали і тихо кинули в бездонну болотну твань. Болото для неврів – то і смерть, і життя, і цвинтар, і колиска. Бо пращури бережуть своїх нащадків, тому болото таке прихильне до неврів.
Увечері на обряді жертвоприношення довкола жертовника було розпалено стільки багать, скільки неврів загинуло. Біля кожного вогнища зібралася купка родичів, які мали скласти Роду подяку за те, що дарував життя, і за те, що вчасно його забрав. Так, вчасно. Неври вірили, що життя і смерть завжди приходять вчасно. Ніхто не плакав, не голосив від горя. Не було тут прийнято показувати перед усіма свою слабкість. Хоч очі рідних, чиї діти чи батьки загинули, видавали їх. Коли молитва була закінчена, неври не розходилися, наче чогось чекали. Усі дивилися на неї. Вона сиділа скраю, на звичному місці. До неї підійшов один зі старійшин роду, Лет, сина якого вона врятувала. У неврів у племені не було одноосібного керівництва, як то спочатку вважала Птаха. Була Рада старійшин, яка вибирала поміж собою наймудрішого. Наймудрішим вважався Мирослад. Однак усі свої дії він завжди узгоджував з Радою старійшин.
– Панно, – звернувся Лет до Птахи, чи не вперше голосно, щоб усі чули. – О велика жінко, та, що говорить прадавньою мовою, тією, якою говорить батько Род. Та, що осідлала велику Птаху-Магуру, Птаху доблесті, слави мирської та немирської, ми чекаємо твого завершального слова, твоєї молитви за убієнних і живих. Тобі було дане слово від великих говорити з нами. Недарма ти прийшла у нашу землю. Ти маєш благословити наш рід піснею слави, і тоді жоден ворог не посміє напасти на наше плем’я і наші рідні, полонені, повернуться живими та неушкодженими. І сказано у пророцтві неврів: «Прилетить біла жінка на крилах Птахи-Слави, омиє рани мертвих живою водою, і оживуть вони, омиє рани мертвих мертвою водою, і зрадіють їхні душі в дорозі до вирію».
– Прошу тебе, жінко, та, що, говорить прадавньою мовою, прамовою, співай!
І вона навіть не стала відмовлятися, просто від згадки про Магуру відчула, як всередині починає народжуватися музика та закручуватися вихор. І з самого серця виростають сильні та могутні крила.
Птаха-Магура співала про доблесть та честь, про силу й відвагу, про те, що всі справжні й відважні вої завжди потрапляють у вирій. І пісня-молитва туди їх спровадить, і вітер ту пісню назад повертає, і впаде та пісня на голови ворогів, і затулить їм очі, вуха, роти, зав’яже ноги та руки. І всі полонені сини повернуться назад до роду, де лежить сваржень жертовний, де чекають на них рідні.
Пісня вмовкла, і неври, піднесені та щасливі, упевнені в завтрашньому дні, розійшлися по домівках.
– Старійшино Лет, – окликнула чоловіка Птаха, бо той також уже збирався додому.
– Ти хотіла мене щось запитати, Птахо-Жінко? Питай.
– Так. Про Вчителя свого Мирослада. Він повернеться, правда ж?
Старий сивочолий чоловік сумно зітхнув:
– Ніхто не знає. Бо мало хто повертається з тих доріг.
– З яких доріг?
– З полону.
– Але ж ви сильні та спритні. Ви вмієте те, чого не вміють андрофаги. Ви володієте мистецтвом переверництва, знаєте краще ліс.
– Не краще. Ліс наш приятель і друг. Однак наші серця припнуті назавжди пуповиною до Милограда. Андрофаги – блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівка – то кущ бузини та крислатий дуб, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібно мистецтво переверництва.
– То ваші полонені, що з ними станеться, якщо?…
– Не має нічого гіршого, аніж потрапити в полон до андрофага. Це гірше від смерті. Смерть у бою для невра то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною світу своїх дітей, онуків, дідів, прадідів. А в полоні у тебе мало шансів повернутися додому, бо андрофаги спочатку тебе підступно оглушать, тоді дадуть напитися напою з ягід забуття, коли ти і рухаєшся, і говориш, а свідомість маєш замкнену, зв’язану. То робиться спеціально, щоб ти не скористався даром переверництва.
– А тоді?
– А тоді тебе приносять у жертву жорстокому богу.
– Богу?
– Так. Андрофаги мають свого бога. Вони вважають, що їхній бог живе не на небі, не під землею чи в болоті. Їхній бог живе всередині андрофага. І, щоб втішити його, завоювати приязнь бога, слід принести кровну жертву. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. О жінко, що знає прадавню мову, ти не мусиш з цього приводу журитися. Ти так багато для нас зробила. Помолімося нашому Роду, і він, якщо матиме для цього сили та натхнення, допоможе полоненим знайти дорогу до рідної Невридії.