І Птаха могла його тепер ще краще роздивитися. Відкрите обличчя, сиве волосся, що ледь-ледь сягає рамен, довгі пишні вуса. І маленький шрам на правій щоці у вигляді гілки дерева. Вчора у темряві, коли вона лікувала його, чомусь цього не помітила.
І враз від свого відкриття Птаха застигла на місці. Ні, той чоловік не просто був схожим на один із малюнків із Білобогової Книги. Той малюнок писався з нього.
Ох і недотепа ти, Птахо! Безсмертна недотепа! Чи то вона так сильно вдарилася головою, коли падала, що нафантазувала собі, ніби той чоловік закоханий у неї. От же ж. Цікаво, чи він прочитав такі її думки? Який сором, Птахо! Він, очевидно, лиш виконує якесь призначення. Хіба б вона не стала допомагати людині, яка тоне в болоті чи яку хочуть убити? Птаха опустила голову вниз, ставши перед богом на одне коліно. Так учив її Учитель Посолонь:
– Могутній боже! Во славу твою хай горить на небі та на землі священний вогонь. Хай…
Не договорила. Чоловік міцно тримав її за руку:
– Упізнала? Вставай із колін. Не пасує Птасі-Магурі бити поклони перед рівнею. Сподівався, що відразу мене признаєш чи навіть згадаєш. Та щось уже аж надто ти перейнялася долею того темного безсоромника. Дівчинко моя, він не вартий і волосини з твоєї голови. Ще трохи – його і свої проклянуть. Вставай, моя хороша, нам є про що поговорити. Це добре, що ти мене впізнала, тільки погано, що не серцем, Птахо моя! Перунице люба! Ох, не серцем.
– Серцем? – Вона здивовано та зачудовано дивилася на чоловіка, не поспішаючи підводитися з колін.
Той силою поставив її на ноги.
Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться закоханими очима сам бог?
Бог.
Він дивився та посміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…
Бог тримав її долоні в своїх, зазирав в очі, і вона ховала свої у його… І вона розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…
Крила, мої крила!
Кохала?
Кохала…
Слово втікало, вона наздоганяла.
Кохала?
Кохала!
Наздогнала!
Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки чорні, жорстокі, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…
Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.
Небо починає падати: вгору вниз, вгору вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони її не слухають, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…
… і ковтає…
Птаха померла. Її більше немає.
Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується більше. Бо вона, вона…
– Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш, ніколи не дозволю тобі впасти.
І крізь дощ його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.
Хіба буває кохання колишнім?
От і маєш відповідь на своє запитання.
Бо ти так часто питала. Отримуй!
– Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.
І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:
– А я?
Бо вона, бо вона…
Вона все згадала.
Вона згадала його.
11. Тече річка невеличка
Сьогодні понеділок – Чорнобогів день. Усі темні безсмертні та всі прокляті Оселища Відтіні урочисто вирушають на велику молитву та ритуал жертвопринесення до капища на Площі Чотирьох доріг, що перед Чорнобоговим Храмом. Мор вимагав її присутності та участі в ритуалі. Мальва знала: якщо стане комизитися, силою притягнуть. Бо тут не цяцькаються: дисципліна не для обраних, дисципліна для всіх.
Напередодні увечері, після трапези, Мор самим лишень поглядом наказав їй залишитися. Вона зосталася, всі мовчки вийшли, жодної бодай маленької підбадьорливої думки в очах тих, хто щойно сидів з нею за одним столом, не читалося. Тільки Припекало кумедно підморгнув їй. «Єдиний позитивний персонаж у цій темній клоаці», – влетіла в голову думка, і несподівано для себе Мальва зрозуміла, що її трохи не знудило при цьому. Видно, слово «клоака» тут вжила не за адресою. Яким чином покарав Припекала Мор за спілкування з нею, не знала, але чоловік і далі продовжував за будь-якої ліпшої нагоди підбадьорювати її. Може, залишив Повелителя розпусти без полунички? «От, Мальво, тут попереду важлива розмова, а ти жартуєш», – майже серйозно говорила сама собі і посміхалася у відповідь.
Стояла навпроти Мора і дивилася йому в очі. Хай їй повилазить, але вона не відведе погляд першою, це принципово. Вона його не боїться, і нехай зараз вона живе за його законами, але ніколи не скориться, ніколи. Її душа – то її скарб, і тільки. І та нелегка наука, яку вкладали їй і в голову, і в душу темні Вчителі, не робила її слабкою. Знати свій темний бік треба, бо він навіть у Птахи є. Але знати його і скорятися йому – різні речі.
Мор напустив на себе якнайповажнішого вигляду. Мальва ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Ото вже пихатий дідуган, який не впорався ні зі своїм сином, ні з онукою і який чомусь себе переконав, що це легше, аніж керувати Темним світом та долями мільйонів. І він зараз стане їй мораль читати? Але, видно, іскорку іронії та недовіри він все ж прочитав в її очах. Бо враз передумав. Опустив очі вниз, тоді підвів їх на неї і трохи зарізко мовив:
– Завтра вранці мусиш бути на церемонії. До повноцінної участі в ритуалі ти ще не готова, однак прийняти його вже можеш. Не запізнюватися, поводитися пристойно. Одяг святковий, думки також. Перші литаври, і ти на площі. Це все. Можеш іти.
Мальва тільки на мить забарилася, а Мор уже супив брови, наче вона йому щось паскудне витворила. Щоб не наганяти хмар, Мальва кивнула Мору, погоджуючись, та стрімголов кинулася з кімнати. Якби озирнулася, то помітила б задоволену посмішку на пиці Мора. Ту посмішку бачив крізь розчинені двері Мальвин проклятий, що чекав її перед дверима, і та посмішка зовсім йому не сподобалася.
Увечері, коли готувалася до сну, раптом помітила, що проклятий наче не поспішає її полишати. Завжди робив це без нагадування, а тут стояв, стовбичив перед порогом. Єдиним створінням у тому світі, яке хоч трохи прагнуло її зрозуміти, був її майже німий служка. Після того разу з їжею він уникав довгих балачок з нею. Наче чогось боявся. А вона і не примушувала. Значить, ще не час. Усім серцем прагнула йому допомогти. Однак знала: її допомога могла зараз тільки нашкодити. Тож для себе постановила: коли втікатиме, візьме його з собою. Відчувала до нього ще більшу прихильність, аніж раніше. Він уже не здавався їй покидьком, який заслужив такого поводження з собою. Вона дуже хотіла дати йому шанс жити далі. На її очах темні безсмертні надто жорстко поводилися з проклятими. Вона цього не розуміла і не зрозуміє ніколи. Як можна бити лежачого? Того, хто впав і підвестися не може.
Мальва, очевидно, надто прискіпливо розглядала проклятого. Бо той низько опустив голову, однак із місця не зрушив і звичних слів прощання та побажання гарних снів не проказав.
– Ти хочеш мені щось сказати?
Він хотів, ледве помітно ствердно гойднув головою, загорнутою в каптур.
– Тоді кажи. Тут нас ніхто не чує.
Власник каптура підняв руку, відкинув із дзеркала завісу. Мальва різко повернула голову в бік свічада і ледве не впала – з дзеркала на неї дивилися очі. Але то були не її очі. Наче через пелену, наче через густий-прегустий туман. І вона б упізнала їх із мільйонів. То були рідні очі, вона їх любила навіть більше, аніж мамині, вона нічого не могла з цим поробити, але то було правдою: