— Оце так поталанило!
Не приховуючи недовір’я, пильно дивлюся на нього.
Він відводить очі до ілюмінатора, за яким гойдаються на воді строкаті зблиски. Здогадуюсь: щось надумав Максим, є в нього до мене якесь важливе запитання.
— Я правду кажу. Стежив за дискусіями в пресі ще до… Ну, одне слово, коли обговорювали саму проблему створення такої істоти, як ви. Відтоді одна думка в мозку застряла… А коли з’явився перший сигом, потім другий, третій, забаглося зустрітись з одним із вас. І ось, зустрівся… — потягнувся рукою за пішаком. Широка, сильна кисть завмерла, тільки пальці дрібно тремтять, голублячи фігурку.
Що його непокоїть? Мабуть, одне з тих, так званих “чергових” запитань. Приміром: чи правда, що ви, сигоми, маєте надзвичайні і різнобічні здібності? Чи правда, що ви безсмертні? Це запитання особливо хвилює людей. Або ще таке: як почуваєте себе серед людей? Одні запитання — щоб задовольнити цікавість або щось і справді з’ясувати. Інші — щоб потім похвалятися, мовляв, ось що мені одного разу сказав сигом…
Найпростіше зараз для мене прочитати його думки, але так я порушу наказ творців: без кончої потреби не проникати в інтимний світ людини.
— Прошу, запитуйте. Але часу в нас обмаль. Мені треба летіти своїм курсом.
Його невеликі темні очі стають ніби буравчиками, вони так і намагаються проникнути в мої думки. Ще б пак, адже цього йому ніхто не забороняє.
— Тільки не гнівайтеся, гаразд? Я за фахом учитель. А діти, як відомо, дуже допитливі. Розмовляючи з ними, часто доводиться замислюватися над тим, на що раніше не звертав уваги. Вони такі… — м’яка лагідна усмішка на мить осяває його напружене обличчя, і я розумію, що помилявся, коли запідозрив його в байдужості до дітей. — Читав, — говорить він далі, — про різноманітні ваші вдосконалення… Все закономірно, ми вкладаємо у вас ті якості, яких бракує нам. Але погодьтеся зі мною, перетворювати або ж просто коригувати природу нелегко. Наслідки можуть бути непередбаченими…
— У нас обмаль часу, — нагадую.
— Так, так, даруйте. Ось про що хочу запитати вас, — притіняє очі короткими віями і каже тихо й проникливо, мов думає вголос. — Звичайно, безсмертя й всемогутність — благо. Та чи добре бути істоті безсмертною й всемогутньою? Чи вам особисто до вподоби вічне життя?
Він побоюється, що я його неправильно зрозумію, і швидко доповнює свою думку:
— Життя людини, за словами одного грецького філософа, лише краплина в океані безмежжя, але краплина неповторна. Це й змушує нас, смертних, цінувати кожну мить любові, смутку, веселощів. Ось я, наприклад, думаю: чи встигну перевиховати Петька, чи закінчить інститут Сергій, чи завершу розпочате дослідження? Я завжди поспішаю, розумієте? Можливо, саме тому так гостро відчуваю і радість, і біль. Мені ніколи нудьгувати, розумієте?..
Ствердно хитаю головою. Звичайне запитання, з категорії так званих “філософських”.
— Розумію вас. Хочете знати, чи не нудно, не обтяжливо бути безсмертним?
На смаглих, до лиску виголених вилицях Максима зацвіли рум’янці — я влучив у ціль.
— Ні, не нудно, не обтяжливо. Адже тривалість нашого і вашого існування залежить від мети життя…
Круте чоло мого співрозмовника взялося зморшками — пригадує, певне, прочитане й почуте…
— Тут усе досить просто й однозначно. Люди створили сигомів для пізнання й вдосконалення навколишнього світу. А пізнання й творчість, як ви знаєте, ніколи не можуть набриднути.
Наражаюсь на його колючий погляд, і… мені стає соромно. Клята прямолінійність! Вона зовсім зайва в розмовах з людьми. Адже він запитував не для того, щоб одержати інформацію. Його, як і всіх, лякає швидкоплинність життя. Йому треба якось виправдати її, знайти виграшні сторони. Тому він, певне, й звернувся до мене. Бо я — втілення людської одвічної мрії про всемогутність, безсмертя. Позатак зобов’язаний розраяти, втішити його.
— Одначе… — бурмочу я, — бувають і в мене такі прикрі, такі нестерпно болісні хвилини, години, що аж…
І знову недооцінив Максима! Він м’яко й поблажливо посміхається, як тоді, коли говорив про своїх учнів:
— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоч… є на світі речі, важливіші за безсмертя.
Мені здалося, що він хоче мене якось вколоти. Та дивна його фраза залишилась в моїй пам’яті, хоча я уявляв, як важко жити людині, пам’ятаючи про неминучу смерть, скільки це коштує гірких роздумів, мук, скільки потрібно мужності, щоб не показати цього перед учнями. А йому, вчителю, треба ще втішати інших. Чи зміг би й я так само робити?..