І ось Тук лежав у ліжку і все думав, думав… Раптом хтось поцілував його в очі і в губи – він у цей час і спав і нібито не спав, – і він побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього і сказала:
– Гріх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допоміг мені, тепер і я допоможу тобі. А Господь не залишить тебе без своєї допомоги ніколи!
Тієї ж миті сторінки книжки, що лежала під головою Тука, зашелестіли і почали перевертатися. Потім пролунало:
– Куд-куда!
Це була курка, та ще з міста Кеґе!
– Я курка з Кеґе! – І вона сказала Тукові, скільки в Кеґе мешканців, а потім розповіла про битву, яка тут відбувалася, – це було навіть зайве: Тук і без того знав про це.
– Коррамба! – і щось гупнуло.
Це впав на ліжко дерев'яний папуга, що правив за мішень у товаристві стрільців міста Преєте. Птах сказав хлопчикові, що в цьому місті стільки ж мешканців, скільки у нього рубців на тілі, і похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусідом.
– Буме! Я славлюся чудовим місцем розташування!
Але маленький Тук уже не лежав у ліжку, а раптом опинився верхи на жеребці, який рвонув у галоп. Він сидів позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмі,[1] з розмаяним на вітрі султаном. Вони проїхали ліс і опинилися у старовинному місті Вордіпґборзі. Це було велике і повне руху місто; на пагорбі міста височів королівський замок. Вікна в ньому яскраво світились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колі розкішних молодих фрейлін.
Та ось настав ранок, і, ледве зійшло сонце, місто з королівським замком розтануло, вежі зникли одна за одною, і наостанок на пагорбі залишилася тільки одна вежка, а саме містечко стало маленьким, бідним. Школярі, що поспішали до школи з книжками під пахвами, говорили: «У нас у місті дві тисячі мешканців!» – але насправді їх стільки не було.
Маленький Тук знов опинився в ліжку; йому здавалося, що він марить наяву; хтось знову стояв біля нього.
– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нібито юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»
Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім'ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.
– Не забудь про стани! – сказав король Роар.
Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторінку в книжці! Перед хлопчиком стояла старенька полільниця, вона прийшла з міста Cope, – там трава росте навіть на площі. Вона накинула на голову і на спину свій сірий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, ішов дощ.
– Так! – сказала вона і розповіла йому про забавні комедії Хольберга, про короля Вальдемара та єпископа Абсалона, потім раптом уся зіщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, і заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро і тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жінкою. – Треба одягатися відповідно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Моє місто схоже на пляшку: увійдеш у горлечко, звідти ж треба і вийти. Раніше воно славилося чудовою рибою, а тепер на дні «пляшки» – червонощокі хлопці; вони вивчають тут різні премудрості: грецьку, єврейську… Ква!
Хлопчикові почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобіт по болоту: все той самий звук, одноманітний і нудний, під який Тук і заснув міцним сном. І добре зробив.
1
Топхельм – від нім.