Морське страховисько стало модною темою в усіх столицях світу: про нього складали пісеньки, які вечорами горлали відвідувачі кожної кав'ярні, над ним посміювалися у пресі, його навіть виводили на театральні сцени. Найбільше поява такого героя тішила журналістів. Для них це була чудова нагода витягти на світ божий усіх можливих фантастичних гігантів. Газети рябіли статтями про білого кита, страшного Мобі Діка, про жахливих спрутів, які буцімто з легкістю можуть обплутати своїми щупальцями судно, водотоннажність якого становить п'ятсот тонн, і потягнути його на океанське дно. Журналісти не полінувалися попорпатися в архівах і стерти порох із друкованих і рукописних праць древніх мудреців. І вони таки знайшли потрібне в Аристотеля і Плінія: авторитетні мислителі припускали існування морських страховиськ. Це засвідчували і розповіді норвезького єпископа Понтопідана, відомості, підписані Полем Ґеґґердом, і врешті-решт повідомлення Харінгтона (а він напевне не гаяв би часу на поширення вигадок) про те, що в 1857 році, перебуваючи на борті «Кастіллана», він на власні очі бачив страшного змія, який раніше плавав хіба лише бездонними водами пліток, друкованих у газеті з сумнівною репутацією «Конститьюсонель».
А у колах вчених мужів, а отже, і на сторінках наукових журналів розпалилася тривала полеміка між тими, що вірили в існування морського страховиська, і тими, що не вірили. А поза тим новий житель морських глибин ставав дедалі популярнішим. Журналісти, звеличники науки, у боротьбі зі своїми опонентами, що їли хліб виключно завдяки своїй дотепності, під час епопеї з морським страховиськом пролили ріки чорнила, а дехто й кілька крапель крові, бо хто не міг довести своєї точки зору словами, пускав у хід кулаки!
Ця війна тривала добрих півроку. Причому періодично брали верх то ентузіасти, то скептики. Бульварна преса незмінно відповідала невичерпними кпинами на серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонського інституту у Вашингтоні, і на дискусії в авторитетних журналах «Індіан Архіпелаго», «Космос» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петермана, навіть на наукові дописи солідних французьких та іноземних газет.
Журнальні скализуби спародіювали вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників існування чудовиська, вони твердили, що «природа не породжує йолопів» і закликали сучасників не очорняти матінку-природу, не навішувати їй створення химерних спрутів, морських зміїв, усіляких мобі-діків, бо вони існують лише в хворобливій уяві моряків. І от нарешті відомий письменник на шпальтах популярного сатиричного журналу накинувся на морське страховисько силою свого таланту. Під загальний регіт він наніс йому останній удар пером. Так на якийсь час дотепність здолала науку.
У перші місяці 1867 року про воскресіння цієї теми ніхто й не думав. Та вже незабаром суспільство отримало нові факти у «справі» морського страховиська. Щоправда, тепер ішлося не просто про розв'язання цікавої наукової проблеми, а про серйозну і реальну небезпеку. І висвітлювали цю тему в зовсім іншому ракурсі. Так гігантський морський ссавець перетворився на острів, скелю, риф (кому як до вподоби), але неодмінно пливучий, невловимий і, звичайно ж, загадковий!
П'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30′ широти і 72°15′ довготи на повному ходу врізалося у підводну скелю, не зазначену на жодній штурманській мапі. Завдяки попутному вітру і потужності в чотириста кінських сил судно йшло зі швидкістю тринадцять вузлів.[2] Удар виявився надзвичайно сильним.
Та на щастя двохсот тридцяти семи людей, що прямували з Канади, корпус «Моравії» був дуже міцний, і лише це допомогло уникнути катастрофи. Менш стійке судно пішло б на дно разом із людьми.
Зіткнення сталося на світанку, близько п'ятої години. Вартові кинулися на корму і ретельно оглянули океанську поверхню довкола судна. Проте нічого загрозливого вони не помітили, лише величезну хвилю, яка здійнялася над водою на відстані трьох кабельтових[3] від судна. Капітан встановив координати, і «Моравія» продовжила свій шлях без явних ознак аварії. То що ж сталося насправді: корабель наскочив на підводний риф чи на остов затонулого судна? Цього ніхто не знав. Лише згодом у доку, під час огляду підводної частини корабля, з'ясувалося, що пошкоджено частину кіля.
2
Вузол — міра швидкості морського транспорту, що дорівнює одній милі за годину (1,852 км/год).