— Як же це так! А архіотерії, гіракотерії, ореодони, геропотамуси та інші викопні рештки кістяків…
— Вони залишаться на зберіганні у готелі.
— А бабіруса?!
— Її годуватимуть, поки нас не буде. Хоча… треба розпорядитися, щоб усі наші скарби відправили до Франції. Там про них подбають.
— А хіба ми їдемо не до Парижа? — запитав Консель.
— Так… звичайно… от тільки спочатку доведеться зробити невеликий гак…
— Як завгодно панові професору. Так, то й так!
— Невеличкий! Ми лише трішки звернемо з прямого шляху, тільки і всього… Ми попливемо на фрегаті «Авраам Лінкольн».
— Як завгодно панові професору, — покірно відповів Консель.
— Знаєш, друже… йдеться про страховисько… про відомого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор двотомної книги «Таємниці підводного світу» не може відмовитися супроводжувати в експедиції капітана Фараґута. Ця місія почесна, але й не менш… небезпечна! Доведеться діяти наосліп. Тварина може виявитися з вибриками! Але що буде, те й буде! Наш капітан не схибить!
— Куди пан професор, туди і я, — відповів Консель.
— Подумай, добре подумай! Я не хочу приховувати від тебе, наскільки все небезпечно. Буває, що з таких експедицій не повертаються.
— Як завгодно панові професору, — повторив Консель. Я знав, що Консель мене не розчарує. Вже за п'ятнадцять хвилин валізи були спаковані. Консель хутко впорався зі своїм завданням. Я міг бути впевнений, що він нічого не забув, адже він так само бездоганно класифікував білизну і одяг, як птахів і ссавців.
Наші речі перенесли у вестибюль готелю. Я стрімголов кинувся сходами на перший поверх. Поспіхом розрахувався за перебування в готелі в адміністрації, де завжди юрмилися приїжджі.
Я також розпорядився, щоб клунки з препарованими тваринами були відправлені до Франції на адресу Музею природничих наук. Залишалася ще одна важлива справа — подбати про свою бабірусу — гордість останньої експедиції. Для неї я відкрив щедрий кредит. Тепер можна було їхати. Консель услід за мною вскочив в екіпаж.
За двадцять франків нас повезли по Бродвею до Юніон-сквер, далі по Четвертій авеню до перехрестя з Боуері-Стріт, далі по Кетрін-стріт. Екіпаж зупинився біля Тридцять четвертого пірса. Звідси нас — людей, коней і карету — доставили у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівер. За кілька хвилин наш екіпаж уже був біля причалу, де стояв «Авраам Лінкольн» і закопчував небо, випускаючи з двох труб густі хмари.
Наш багаж негайно перенесли на палубу. Я вибіг трапом на борт корабля, запитав капітана Фараґута, і матрос провів мене на ют.[8] Там мене зустрів офіцер, який мав бездоганний вигляд і такі самі манери.
Простягнувши мені руку для привітання, він запитав:
— Пан П'єр Аронакс?
— Саме так, — відповів я і у свою чергу запитав: — Капітан Фараґут?
— Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професоре! В мене не було ані найменшого сумніву, що ви погодитеся. Ваша каюта готова.
Я відкланявся і не став відволікати капітана від клопотів, пов'язаних із відплиттям, а лише довідався про розташування призначеної для мене каюти і повідомив, що маю з собою слугу.
«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований до подорожі, у відповідності до свого нового призначення. Це був швидкісний фрегат, оснащений найсучаснішими машинами, які працювали при тиску до семи атмосфер. Завдяки цьому середня швидкість «Авраама Лінкольна» складала вісімнадцять і три десятих милі за годину. Зазначу що така швидкість була високою для плавання, але, на жаль, занизькою на випадок переслідування гігантського китоподібного.
Внутрішнє оздоблення фрегата не поступалося його морехідним якостям. Я був задоволений своєю каютою, що розташовувалась у кормовій частині судна і сполучалася з кают-компанією.
— Нам тут буде зручно, — сказав я Конселю.
— Еге ж, я б сказав, так само зручно, як раку-самітнику у мушлі молюска-сурмача, з дозволу пана професора! — відповів він.
Я залишив Конселя у каюті розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб спостерігати за останніми приготуваннями до відплиття.
Щойно я ступив на палубу, як капітан Фераґут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінського причалу. Затримайся я на якісь п'ятнадцять або навіть на десять хвилин, і фрегат відплив би у море, а я був би позбавлений можливості брати участь у цій незвичайній, почесній і, не побоюся цього слова, фантастичній експедиції. Так, є усі підстави вважати цю кампанію «справжньою вигадкою», навіть попри найдокладніший опис перебігу її подій. Та вона розпочалася. І я брав у ній участь!