Біля самих дверей мало не сталася неприємна колізія: до почекальні несподівано зайшов канцлер, ледь не вибивши тацю з рук своєї вірної секретарки. Дівчина скрикнула, але зуміла втримати свою ношу, хоч недопитий чай таки розплескався.
— Ох, вибачте, фройляйн! — вигукнув її шеф високим винуватим голосом. — Я зайшов не з тих дверей… Вибачте, заради Бога!
Таки справді. Зазвичай Карл Реннер виходив зі свого кабінету через службовий вихід, а тут вирішив, вочевидь, якнайшвидше побачитись із гостем. У руках він тримав пальто й капелюх, які свідчили про те, що розмова з президентом нарешті закінчилася і Його Екселенція збираються якнайшвидше покинути місце служби.
— Це все ви винні, Йоганне! — додав він із деякою театральністю, вочевидь, щоб перевести ситуацію на жарт. — Гребуєте нашим пролетарським чаєм, через що він опиняється на блузці моєї любої Емілії. Без якої я, мов без рук…
Останнє він сказав цілком щиро, дивлячись дівчині просто в очі, від чого її бліде обличчя миттю зашарілося.
— Herr Kanzler надто добрий до мене, — відповіла вона.
— Я винен? — підхопив його тон Шобер. — Майте на увазі, Ваша Екселенціє, що змушувати директора поліції, а заодно і свого політичного опонента, чекати півтори години вкрай небезпечно. Що як за цей час мені спаде на думку вчинити проти вас переворот?
— Майте Бога в серці, Шобере, хіба я вас не підкупив? — реготнув канцлер і вказав на тліючу сигару в руці співрозмовника.
— Однією сигарою? Так діло не піде! Я візьму дві!
З цими словами він сягнув рукою до пуделка, що лишилося на столі перед ним, і, демонстративно витягнувши звідти ще одну сигару, з удаваною серйозністю поклав її собі в кишеню піджака.
— Herr Direktor, ви вкрай нестерпна особа! — констатував Реннер, а тоді знову повернувся до Емілії, що ледь стримувалась, аби від душі не розсміятися з цієї вистави, й сказав:
— Люба фройляйн, прошу вас, якщо прочитаєте в газетах, що хтось задушив директора віденської поліції, дуже прошу, не виказуйте мене.
Секретарка відповіла реверансом.
— Ну от, справу залагоджено, — підсумував канцлер і рушив до гостя, простягаючи йому руку для привітання.
— Дякую, що дочекався, Йоганне, — сказав він вже серйозно, водночас переходячи зі співрозмовником на «ти».
— Маю надію, справа дійсно важлива, бо заради тебе я скасував наш із дружиною похід в оперу.
— Он як? Ви досі ходите в театр? Мені здавалось, що всім тепер до смаку лише кіно… Еміліє, будьте ласкаві, подайте панові Шоберу його пальто й капелюх! — гукнув він до дверей, які щойно зачинилися за його секретаркою.
— Одну хвилину, Herr Kanzler! — долинуло звідти.
— Ми кудись ідемо? — здивовано запитав директор. — Мені здавалось, ти хочеш поговорити без зайвих вух.
— Саме тому краще нам вибратися якнайдалі від мого кабінету…
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Ці двоє були схожими: однакового зросту і статури, приблизно однакового віку — обидвом близько п’ятдесяти. І Реннер, і Шобер носили окуляри, щоправда, канцлер їх надівав лише для роботи, а перед виходом на вулицю знімав. Директор мав трохи більше сивини та спокійніші, аристократичніші манери на противагу холеричному Реннеру.
Щойно чоловіки вдяглися для виходу, канцлер галантно попрощався з Емілією, поцікавившись, чи не підвезти її, бува, додому. Утім, дівчина рішуче відмовилась, пояснивши, що її супроводить наречений.
— Ви розбиваєте мені серце, — жартома зітхнув наостанок Реннер і повів свого гостя службовими сходами, які провадили до внутрішнього двору будівлі Уряду. Тут світив один-єдиний ліхтар, вихоплюючи з темряви обриси присадкуватого чорного «Даймлера», що раніше належав, мабуть, британським чи американським військовим.
Звідкілясь долинуло бадьоре привітання, і поруч із автомобілем з’явився водій у сірому однострої. В одну мить він опинився біля задніх дверей і відчинив їх для шефа та його друга.
— Доброго вечора, Міхаелю, — відповів канцлер, знаком запрошуючи Шобера сісти першим. — Як твої справи?
— Дякую, Herr Kanzler. Гріх жалітися, коли маю роботу. Іншим щастить менше… Бажаєте одразу додому чи заїдемо куди-небудь?
— Відвези нас на Барнабітенґассе. Там, біля кнайпи «Grazer Hof», ми вийдемо. Потім можеш їхати додому.
— Як скажете, шефе, — з тихою радістю в голосі відповів Міхаель.
— Наш водій під час війни служив механіком в авіації, — сказав Реннер, вмощуючись на сидінні поруч з Шобером. — Отримав Хрест святого Карла, медаль за хоробрість, медаль за поранення. Але після Сен-Жермену[4] літати австрійцям, як ви знаєте, заборонено. А отже, сотні майстрів своєї справи залишилися без діла. І мова тут не тільки про механіків, як ви розумієте. Стрільці, пілоти… Усім довелося знаходити собі інший фах. Наш друг почав ремонтувати розгепані автомобілі. Оцей-от «Даймлер» добряче пошкодила міна. Британці просто попросили забрати уламки, а Міхаель зробив з нього елеґанське авто, в якому не відмовився би проїхатись і президент США. Еге ж, друже?
4
Мова про Сен-Жерменський мирний договір, укладений 10 вересня 1919 року між державами-переможцями Першої світової війни та державами, які виникли на руїнах імперій, що програли. Австрії, серед іншого, було заборонено мати військову авіацію.