Чендлер глипнув на нього.
— То ви релігійна людина?
Ґабрієль видихнув носом.
— Я вірю, якщо ви про це запитуєте. А ви?
— Я підтримую релігію. Гадаю, це гарний моральний орієнтир для дітей. Вони зроблять власний вибір, коли виростуть. Господь нікого не змушує йти за собою.
— Ні… якби тільки його послідовники дотримувалися таких переконань. — Розмова раптом урвалася, та це не мало значення. Вони під’їхали до «Ґарднерз Пелес», приземкуватого триповерхового будинку, який здавався витесаним із суцільного шматка піщанику, яскраво-червоного, червонішого навіть за пилюку, що пошрамувала місцевий пейзаж. Тут призвичаїлися замальовувати чорний дьоготь на даху білою фарбою, щоб відбивати хоча б частину жорстокого тепла, й затуляти кожну шибку дерев’яними віконницями для додаткового захисту від спеки.
У вузькому фойє чоловіків привітало двійко залатаних крісел. Це був не «Ріц», але досить вдалий готель для тих рідкісних випадків, коли їм необхідно було притримати когось неподалік.
Господар, Оллі Орландер, привітав їх; його огрядне черево набрякло над штанами, як перегріта миска склеєних макаронів. Оллі залюбки приймав їхніх безпритульних. Уряд завжди оплачував ці рахунки, і чоловікові вдавалося здати свою найдорожчу кімнату, яка абсолютно безпідставно називалася президентським люксом, за повну ціну.
Оллі зміряв поглядом нового гостя — упевнитися, що той зрозумів, хто тут господар. Абсолютно непотрібна спроба залякати, і частково саме це спричинило брак постійних клієнтів. Чендлерів досвід підказував, що гостям більше до вподоби щирі вітання, ніж неприховані підозри.
Очиці-намистинки Орландера повернулися до сержанта.
— Він нічого тут не ламатимете, еге ж?
— Він не злочинець, — запевнив Чендлер.
— Тоді що він робить у твоїй компанії?
— Він забезпечив нас деякою інформацією. Нам потрібно влаштувати його кудись на ніч.
— Звичайний люкс?
Чендлер стомлено кивнув.
— Звичайний люкс підійде.
— Чудово, сер. — Кривобока усмішка промайнула гладким обличчям. Оллі пошкандибав підготувати кілька дрібниць, поки Чендлер вів Ґабрієля нагору.
— Не сподівайтеся на щось надзвичайне, — попередив сержант.
— Якщо там є тепла ванна і м’яке ліжко, мені цього вистачить.
Чендлер вивчав його обличчя. Якась нервовість повернулася, погляд бігав, немов Ґабрієль боявся за кожним рогом побачити Гіта.
— Я поставлю на вулиці офіцера.
— Не потрібно, сержанте.
Вони підійшли до дверей «президентського люкса».
— Я наполягаю, — озвався Чендлер. Він не збирався дати Ґабрієлю стати жертвою власної сміливості.
5
Констебль Джим Фолл приїхав, прихопивши із собою збірник кросвордів, і послідовно випростав із поліційної автівки своє цибате тіло: права нога, тоді ліва, потім його руки схопилися за дах і витягнули у пізнє пообіддя тулуб. Як йому вдалося вижити у глибині вузьких шахт, Чендлер досі не знав. Попри те що вони працювали разом уже кілька років, Джим відмовлявся отримувати підвищення і залишався констеблем, радіючи мінімальному рівню відповідальності, якого вимагала ця посада. Він був абсолютно надійний.
— Яке завдання-а? — поцікавився Джим, тягнучи останню голосну і чухаючи неслухняну копицю посивілого волосся.
— Спостерігай за готелем. Переконайся, що з гостем усе гаразд.
— Він може втекти?
— Я не впевнений.
Здавалося, до Ґабрієля повернулося достатньо клепки, щоб здогадатися втекти з міста — напевно, саме тому він спершу ухилявся від пропозиції залишитися під захистом поліції.
— Просто пильнуй, — додав Чендлер, залишаючи Джима сидіти під тентом кафе «У Енні» з протилежного боку вулиці.
Коли він повернувся до відділка, Таня вже викликала останнього члена їхньої команди. Лука Ґрґіч тер заспані очі. Сьогодні у нього мав бути вихідний, і один його погляд багато про що говорив Чендлерові. Може, він і був молодий та подекуди безрозсудний, але знав, що брати під сумнів накази начальника не слід, навіть якщо необхідність пасти кар’єрних задніх у тіні Чендлера і Тані дратувала. Спалахи сліпих амбіцій трохи нагадали сержантові Мітча. Він вигнав із голови гидкі думки про свого колишнього партнера. Час було зосередитися.
— То про що йдеться, босе? — поцікавився Лука, позіхаючи.
— У нас з’явилася робота.
Чорні як смола брови Луки насупилися, кидаючи тінь на палкі очі, якими зачарована більшість тутешнього жіноцтва. Якщо у Вілбруку влаштують змагання за звання найбажанішого холостяка, Чендлерові не варто на щось розраховувати. Лука переможе без зайвих зусиль.
Сержант продовжив:
— У нас є заявник, який стверджує, що на нього напав і ув’язнив на Ґарднерз-Гіллі чоловік на ім’я Гіт. Згідно з описом, Гітові тридцять, зріст 167–170 сантиметрів, кремезної статури, з каштановим волоссям і бородою. Засмаглий. Така засмага, ніби він працював просто неба. Ми схильні вважати його небезпечним, можливо, озброєним.
— І розшукуємо його через що? Напад? Викрадення? — перепитав Лука.
— Спроба вбивства. — Чендлер оглянув свою команду. — Ми маємо причини вважати, що він міг уже вбивати раніше.
— Так!
Сержант повернувся на вигук. Знітившись через недоречну демонстрацію захоплення, Нік прослизнув назад за свій стіл і вдав, наче шкрябає щось на папері. Чендлер знав, що ця деталь надихне його. Хлопець надміру захоплювався серійними вбивцями; сержант сумнівався, що існує хоч один, чию історію Нік не зможе переповісти.
Чендлер подивився на Таню. Вона єдина не слухала його, працюючи із орієнтуванням.
— Коли ми зможемо надіслати…
— Готово, — оголосила вона.
Чендлер швиденько переглянув деталі.
— Надсилай.
Одне клацання — й орієнтування полетіло до всіх відділків Пілбари, Західної Австралії, Південної Австралії та Північної території. Поліція штату теж отримає копію. Незабаром на Вілбруку зосередиться чимало уваги.
Прагнучи скоріше вирватися вперед у розслідуванні, Чендлер відкрив згенеровані на комп’ютері мапи, щоб збагнути, яку саме територію їм слід охопити. На екрані здавалося, що з нею впорається невеличка команда, контури та позначки негусто розсипалися мапою, проте паперова копія з потертими кутиками, яку вони розстелили на столі для нарад, демонструвала справжні розміри і простори цього району. Можливо, там не було нічого, але цього «нічого» було в біса багато.
— Незабаром тобі доведеться зателефонувати до ГУ[4], — сказала Таня.
Чендлерові це було відомо. А ще він знав, куди це заведе. ГУ означало Порт-Гедленд. А Порт-Гедленд означав Мітча.
— Я знаю.
— Там знадобиться принаймні… двадцятеро, як гадаєте? — припустив Лука, й одразу стало ясно, що він ніколи й носа не потикав на Пагорб.
— Якщо ми не супервезунчики, то втричі більше, — озвався Чендлер. Перевів погляд на Таню. — Подивися, чи вдасться нам сьогодні знайти гелікоптер або пару крил. Поясни їм, щоб шукали будь-що незвичне, можливо, звузь територію пошуків. — Чоловік повернувся до Луки. — Луко… перевір Гіта, може, були злочинці з таким іменем. Або прізвищем. Зосередься на тих, кого звинувачували чи засуджували за вбивство або напад. Дай мені всю можливу інформацію.
Накази віддано, офіцери розійшлися. Чендлер залишився сам на сам із завданням, якого боявся. Залучити Мітча. Завдання, яке зведе його роль від керівника до помічника. Та якщо Ґабрієль мав рацію і в них тут на волі дійсно розгулює серйозний злочинець. Чендлерові потрібна допомога, щоб оточити територію, створити контрольно-пропускні пункти, які обмежать пересування підозрюваного, а ще організувати пошуки на Пагорбі та навколишніх фермах. Для п’яти офіцерів цього було забагато.
Сержант потягнувся до телефону, та його зупинив вигук із контори. Ніків протяжний мельбурнський акцент пролунав у повітрі, наче якась іноземна мова.
— Нуль-нуль-один, сержанте!
Внутрішній жарт, кодова назва для дзвінка від його мами. Чендлер був її особистою службою порятунку. Імовірно, тато спробував зробити щось, що їй не сподобалося. Зважаючи на те, що зараз літо, він, напевно, намагався витягнути з гаража на подвір’я велетенський надувний басейн. Ще одна Чендлерова робота. Нею він платив за безкоштовне сидіння з його дітьми.