— Скількох?… Хоч би й жодного!.. Вже давно пора… Вибила врешті твоя година, прокляте місто, притулку гріха, розпусти і пихи… Горе тобі, Вавілоне!.. Горе тобі, Содоме! Слава Господу нашому в небесах! Справедливий гнів Божий!.. Замало візіготів, замало меча і вогню!.. Просимо в тебе блискавок… сірки з неба… вогнистого дощу, о Господи!..
Замовк, тяжко дихаючи. Голосніше, тривожніше забилися всі серця. Навіть ритор перестав сміятися. Його голос із тонкого, високого, майже шаленого став спокійним, низьким, співучим, коли він почав промовляти — спокійно, мелодійно і жалібно, наче скандував «Скорботи» — «Тристії».
— Поки наші прегарні білі боги правили світом і Містом з вершини Олімпу, з високості олтарів, з кодексів[6] поетів, — жоден ворог не смів переступити священних кордонів Роми, жоден зухвалець і не мріяв замахнутися на велич голови і центру світу. Але от ми втратили наших богів, звели на олтарі Хрест і Назарянина, і що ж діється?… Кажете, що Христос — се добрість найвища… що наймудріший він і всемогущий… Хай же рятує Рому! Хай вижене варварів! Хай збавить своїх вірних од безчестя, болю і смерті… Хай…
Його заглушив крик пресвітера, гострий і пронизливий:
— Хай нищить… хай палить… хай страчує… Горе тобі, серце і голово ідолопоклонства! Горе тобі, гніздо вовчиці, таке ж скажене, похітливе й розпусне, як вона!..
І знову озвалися сурми. Все голосніші, все ближчі… Весь простір од старого муру Сервія і Коллінських воріт раптом покрився безліччю тяжко навантажених возів. Вози, повні золота, срібла, прегарного начиння, коштовних прикрас, загородили вихід до Саларійської та Номентанської доріг.
Серця заложників забилися від радості й смутку водночас. Візіготи кидали пограбований, зганьблений Рим, безкарно несучи на підошвах порох вулиць і площ Вічного Міста. А разом із ними в дальшу, здається, безконечну мандрівку мали рушати заручники. Не в одному оці зблиснула сльоза, невідомо, полегшення чи туги.
Ще гучніше вдарили в небо звуки сурем. Королівський почет повертав од храму Фортуни на Віа Саларія. Аецій здалеку розпізнав білого коня і гордовиту постать найзухвалішого із зухвалих, Аларіха Балта. На кілька кроків перед королівським конем йшла, ледь переставляючи ноги, молода жінка, смертельно бліда, але горда і спокійна. Вуста її були міцно затиснуті, очі вп’ялися у гладенько тесані кам’яні вулиці. Аецій одразу все зрозумів. Так само чотирма століттями раніше входила до міста Туснельда в тріумфальному поході Германіка. Тільки Туснельда мала блакитні очі, — чорними натомість, ледь витрішкуватими і трохи занадто округлими є очі Галли Плацидії, доньки великого Феодосія Августа, що виходить із міста в тріумфальному поході варвара. Біля Аеція залунало голосне хлипання. Відвернувся: ритор і пресвітер плакали, спершись головами один об одного. Аецій не плакав.
Флавій Констанцій, magister militum, стримав коня і, морщачи чорні, зрослі над носом брови, процідив крізь зуби:
— Зміцнити праве крило.
Dux Другої Аквітанії безпорадно розвів руками:
— Я вже не маю кінноти, найсвітліший …
Велика голова Констанція затремтіла під срібним, оздобленим зображеннями святих шоломом із білим гребенем, округлі очі зневажливо глянули на співрозмовника і звернулися наліво, де зоддалік, видима, як на долоні, виблискувала темна плита Середземного моря.
— Заженемо їх до затоки.
Dux Другої Аквітанії зиркнув на всіяне войовниками і мертвими поле, усміхнувся скривленими губами і повторив:
— Я не маю кінноти.
Констанцій, не поспішаючи, перекинув праву ногу через сідло, підвівся, спираючись на білі випещені долоні, і повільно сплив по кінській спині на землю.
— Щит.
Двадцять шість пар очей запитально глянули на полководця. Велика голова знову почала тремтіти.
— Повертаюсь у перший ряд. За мною!
Кинулися до нього з окриками, порадами, проханнями.
— Охоче підемо… Але ж ти не можеш ризикувати собою, найсвітліший мужу[7]… І що ми вдіємо без кінноти? Якби ще хоч один кунеус[8] — може б і вистачило… А так не зуміємо.
— Битимемось у потрійному строю, як Сципіон.
І змахнув рукою. До войовників щосили помчали препозити, які несли наказ магістра: кіннота на обох флангах відступає за лучників і пращників, щоб у тилу піхоти об’єднатися в один великий відділ. Лучники і пращники повинні запобігти оточенню з флангів. Піхоту зібрати всередині… розбити на три частини… principes, hastatae, triarii. Доки кіннота відпочиватиме, списники стримуватимуть увесь натиск ворога.