Один із хлопців незадовго до цього тиждень провів у старому терміналі. Як майже «місцевий», він швидко пробігся по руїнах і повернувся з подертими брудними ношами.
Вони вклали непритомного друга на ноші і побігли зліткою назад. Олексій біг упівоберта, на крок попереду, і знімав кадр за кадром, наче з автомата стріляв…
Злітка являла собою декорацію до четвертої серії «Скаженого Макса». Покорчені шматки заліза, болванки від «Граду», нерозірвані міни й снаряди, розставлені обома сторонами розтяжки, купи битого скла та скловати. Під ногами було страшенно слизько. Уночі випав сніг, який подекуди розтанув, а місцями перетворився на чорний лід.
Секунд через двадцять їх помітили сепари й відкрили по них частий автоматний і кулеметний вогонь. Із нового термінала натомість пішов щільний вогонь прикриття. Бандер тримав слово.
Напевно, Бандеру вдалося також викликати «арту», і ті спробували накрити противника мінометним вогнем. Кілька мін зі специфічним вищанням приземлилися й вибухнули недалеко від тих, хто продовжував свій смертельний забіг.
Дитиною Олексій часто бачив один і той же, повторюваний до найменших подробиць, сон. Наче він біжить болотом, яке кишить отруйними зміями. Їх багато, уся поверхня болота буквально сплетена зі змій, по головах і хвостах яких він, власне, й біжить. При цьому Олексій усвідомлює: варто йому на секунду затриматися, уповільнити крок — змії вкусять його. Зазвичай усе кінчалося тим, що він прокидався в холодному поті, так і не діставшись сухого берега, і вирушав шукати в нічній кімнаті маму.
Він раптом зрозумів, гранично ясно розшифрував для себе, про що його, хлопчака, попереджав цей віщий сон. Але зараз прокинутися він би не міг. Піт прошибав його не від жаху, а від напруги. Незважаючи на гарну фізичну підготовку, серце вистрибувало у нього з горла, азбукою Морзе стукаючи в глотці, на кінчику язика, у вухах.
Він боявся лише одного — що не донесуть Андрія живим, а його самого зараз нарешті пристрелять, і він не встигне передати фотографії.
Жодним чином неможливо підготувати себе до цього, якщо в тебе ще не стріляли, щоби ти чітко розумів, що стріляють саме в тебе, і не одним патроном, не двома, а чергою.
Якщо тобі пощастило і, сидячи в затишному й недорогому київському ресторані чи в незатишному й дорогому московському, ти не можеш згадати нічого такого зі свого життя, то ти ніколи не зрозумієш, що відчував Олексій. Що відчували ці два бійці, які не кинули товариша, а тягнули його до кінця під градом куль, хоча й самі вмирали біжучи.
До речі, про сни. Олексій, приміром, мав стійке враження, що вони аж ніяк не біжать, а переміщуються вповільнено, як уві сні. Коли ти не лише чуєш свист куль, а й бачиш боковим зором їхній повільний красивий політ, наче стежиш за шлейфом надзвукового винищувача високо в небі…
Так у хвилину граничної небезпеки, коли твоя доля балансує на дроті удачі й ніяк не визначиться, жити тобі чи померти, усі твої почуття загострюються. Секунди буття стягуються, наче вони останні в твоєму житті. Наче більше ніколи нічого не буде, крім цього заворожливого польоту свинцевої кулі біля твоєї скроні…
Коли вони нарешті з розбігу влетіли в розбите вікно нового термінала й приземлилися, кашляючи, матюкаючись і задихаючись, на брудній підлозі, заваленій битим склом, шматками бетону й заліза, гільзами всіх калібрів та іншим непотребом, Андрій був мертвий…
Над старим терміналом майорів український прапор. Олексію здалося, ніби він чує, як ляскотить на вітрі це тріпотливе синьо-жовте полотнище, і звук цей відлунює в його вухах дзвоновим гулом. Але цього разу подзвін був не по ньому, а по відчайдушному, хоча й забобонному красунчику Андрієві, якого чекала наречена. Чекала, чекала, та так і не дочекалася. Як сотні інших наречених, дружин і тисячі матерів.
Трохи отямившись, Олексій сів на каміння, оперся мокрою спиною на шматок стіни (через броник не відчував її крижаного холоду), надів окуляри й почав прокручувати фото на екрані камери. До нього нечутно підійшов командир, сів поруч навпочіпки, закурив і прошепотів йому у вухо:
— Я викликав «чайку». Вона прийде хвилин за десять. Забере двохсотих і трьохсотих[xxii]. Збирайся, дядя Льоша. Поїдеш із ними.
— Я нікуди не поїду.
— Поїдеш. Ти мусиш, хоча б заради того, аби один із нас двох лишився живим. Ніка помре, якщо ми обидва… той-во…
— Вона тобі пише?
— Так! Благає, аби я тебе відправив додому.
— Добре. Так і буде.
Ані мертвим, ані живим цього дня не судилося, на жаль, дочекатися своєї «чайки». «Чайка» Добермана згоріла. Усі всередині загинули, крім нього самого. Він вижив, утратив руку й потрапив у полон.
Глава IV. Олексій-Фотограф
17 січня 2015 року, Краснокам’янський аеропорт
Напередодні ввечері південно-східну частину нового термінала «полірував танчик»: заглушив вогневі засоби гарнізону, зробив пролом у стіні, куди відразу полізли «таргани». «Вимпел» (спецназ російського ГРУ) крізь пролом пробився на третій поверх. Сепари й «чечени», загалом до роти, не менше, пішли в психічну атаку (іншої вони не знали) залами першого поверху. Аллаху акбар! Кулеметні черги з ПКМ та «Утьоса». Просування. Аллаху акбар! І знову кулемети й ВОГи. ВОГ у ближньому бою — штука погана, особливо стрибаючий. Потрапляючи в грунт, підстрибує до метра вгору й розривається на рівні грудей.
Два абсолютно безбашенні кіборги з позивними «Людоїд» і «Чикатило» зустріли їх в оранжевому залі, підпустили ближче й покришили кулеметним вогнем упритул. Якби нападники знали їхні позивні, вони взагалі не полізли б в атаку, але кіборги відрекомендуватися не встигли.
Бандер нарешті зв’язався з Майком мобілою й попросив вогонь «Градами» або мінометами прямо по захопленому рогу будівлі — тонка хірургічна робота.
— Увага, через п’ять хвилин підуть «сигарети», — відповів Майк. Це означало, що через п’ять хвилин — рятуйся хто може від свого ж «Града».
Бандер дав команду всім залягти за будь-які прикриття: свій вогонь на війні іноді страшніший за чужий. Чикатило й Людоїд підхопили свої ПКМи й відступили метрів на п’ятдесят.
— У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У! — запрацювали «Гради» навіть раніше обіцяного.
Російський танк Т-72 згорів одразу. Не встиг ретируватися. Частина будівлі, де щойно тривав бій, та прилегла злітка перетворилися на суцільне вогненне пекло. Секції третього поверху, ближче до пролому, куди прорвалася група «Вимпела», зникли. Весь південно-східний кут наче затягло в одну велику чорну діру.
Поки тривав обстріл, ніч устигла змінити день, дим розсіювався вже в абсолютній темряві. Бойові дії припинилися. Ні сепари, ні чечени, ні «Вимпел» не подавали ознак життя, не кажучи вже про якісь тактичні дії. Із задимлених руїн іще з годину лунали стогони, але потім і вони затихли.
У Бандера з шістдесяти чоловік за останні два дні в ході виснажливих для обох боків боїв вісім солдатів було вбито, чотирнадцять поранено, троє з них важко. Пораненим, кому було необхідно, зупинили кров, промили, як могли, рани, прикрили їх пов’язками. Усе в напівтемряві й у такому холоді, що з рота валувала пара.
Поранених, як, утім, і вбитих, розмістили у спальних мішках у дальньому від столу кутку КСП, з тією лише різницею, що на вбитих мішки були застібнуті з головою. Поранених треба було вберегти від переохолодження на бетонній підлозі. Убитих зручніше було транспортувати в мішках, коли і якщо прийде «чайка».
— Хлопці, в мене до вас є розмова, — почав Бандер, коли всі незайняті в чергуванні на бойових постах зібралися в КСП і відразу на п’яти чи шести пальниках розігрівали собі воду для розчинної кави й чаю в пакетиках. Про заварну каву й чай можна було хіба мріяти.
— Гарна новина: Майк завтра вдень обіцяв трьох «чайок», аби забрати нарешті поранених і вбитих… А зара погана новина, — він затнувся, переводячи погляд із кіборгів на стіл із паруючими чашками, відкритими консервними бляшанками, ложками, виделками, усілякими пакетиками з рештою «жрачки» й газовими пальниками. На них кип’ятилася нова порція води в почорнілих металевих чайниках і кухликах.