— «Тато, не хвилюйтеся! В мене є чарівна ООНівська каска, нічого зі мною не станеться». Ось такі останні слова я від нього почув. — Володимир, батько Устима, підняв каску з підлоги й довго дивився на запечену кров, потім підніс пробиту каску до лиця, наче намагаючись уловити танучий запах і зникаюче тепло сина, спробував щось сказати, але мова його обірвалася на словах «блакитна каска». Він упав у крісло, опустив голову, і його масивні плечі здригнулися.
Колишній міліціонер, що все життя віддано служив своїй Вітчизні, зараз він старався заглушити невідомий йому раніше приступ. У нього майже вийшло…
Він розповів, що як громадянин підтримував сина в його бажанні бути на Майдані. Як батько — заперечував.
— Я не знаю, чи мусить Янукович стояти переді мною на колінах, але я напевно знаю, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною і з моїм сином, — жорстко промовив наостанок батько.
Устим не мав шансів вижити, як і решта одинадцять хлопців, які лежали тепер поряд із ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг. Так сказала журналісту головний лікар мобільної клініки самооборони Майдану Ольга Богомолець.
— Снайпер чи снайпери працювали професійно, — повторила вона вже на виході тому самому журналісту. — В усіх поранення в серце або в голову. Усі вбиті кулею калібру сім шістдесят два[28]. Стріляли на ураження.
Ніка, глибоко зітхнувши, знову вирушила на Інститутську, де тривала стрілянина. На ній не було бронежилета. Сказала, незручно, і він їй не личить! Зате на голові красувалася біла пластикова каска з червоним хрестом. Мішень…
Олексій уже був на початку Інститутської, напроти готелю «Україна», біля Жовтневого палацу — старої жовтої будівлі з білими колонами. Він короткими перебіжками пробирався вгору по вулиці. Повз нього згори в бік «України» бігом проносили тіла поранених і вбитих. Вище по вулиці працювали короткими чергами «калашникови» й одиничними пострілами СВД. Туди ж, нагору, переміщувалися, зігнувшись і перебіжками, молоді хлопці в будівельних касках та мотоциклетних шоломах із дерев’яними й жерстяними щитами. Вони були неозброєні. Лише дехто мав дерев’яні палиці.
Цик — спрацювала СВД. Один із хлопців на протилежній від Олексія стороні вузької вулиці впав на спину, випустив щит, засмикав ногами.
Цик — відразу другий вистріл. У хлопця, який нахилився до пораненого, з пластикового шолома вирвався фонтанчик крові. Він упав поряд без руху. Перший поранений кричав, благаючи про допомогу. Олексій знімав усю цю страшну сцену телевіком через вулицю. Він навіть бачив моторошну гримасу болю на обличчі пораненого.
До пораненого щосили знизу летів якийсь невисокий щуплюватий хлопчак у білій касці з червоним хрестом.
«Б…дь! — промайнуло в голові Олексія, поки він вистроював кадр у видошукачі. — На ньому навіть бронежилета нема! Що за…?!! Та це ж не хлопець! Це дівчисько!!!!!!!!!!!!!!! ЦЕ Ж…!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»
Ніка підхопила пораненого ззаду під пахви, потягла його вниз вулицею. Незастібнута каска зірвалася з її голови. Червоний хрест злетів.
Раптом із протилежної сторони вулиці зірвалася темна фігура з двома камерами наперевіс, у бронежилеті й без каски, і кинулася до Ніки…
— Так, хорошо. Первый в минус. Второй его тащит. Все правильно. Молодцы ребята, — тихо говорить снайпер. — А ну-ка, мы его утяжелим десятью-то граммулями[29].
Постріл. В серце. Об’єкт звісив голову, затихає, ніжками не сукає. З того, що його тягнув, злітає каска.
— От страха? Прицеливаемся. Плавненько, Сережа, плавненько. Б…дь, это ж девчонка. Стоп. К ним кто-то бежит. — Стрілок переводить приціл на того, хто біжить. Каже голосно: — Журналист, по ходу. Две камеры[30].
— По журналисту минус, минус[31], — тріщать навушники.
Стрілок переводить приціл на дівчину, до якої біжить журналіст.
Дівчина повернула голову до того, хто біжить. Її скроня під темними локонами в прицілі. Стрілець затримався на секунду, змахуючи піт із брів. Постріл.
— Работу закончили, работу закончили. Конец связи[32], — долинає металевий голос із навушників.
Снайпер, навіть не дивлячись, поцілив чи ні, діловито стає на коліна, складає гвинтівку, згортає каремат, зачиняє вікно. Професіонал…
У стрибку Олексій збив Ніку з колін. Куля поцілила йому в бік, зламала ребро через броник. Ніка лежала під ним. Повернувши голову до нього й дивлячись йому в очі, зненацька прошепотіла:
— А я тебе чекала… — І притягла його до себе обома руками.
Стрілянина вщухла так само несподівано, як і почалася. Ясне холодне небо над Майданом готувалося прийняти свою Сотню…
Глава VI. Медвідь-Комбат
18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт
— Стьопо, діло пахне керосином. У нас два важких, — похмуро вимовив Сєргєїч, огрядний вусатий старший лейтенант медичної служби, років сорока п’яти, найстарший із захисників КАПу. — Решта трьохсоті ще протримаються два-три дні, на підніжному кормі, як то кажуть, а цих, Сашу й Акробата, треба евакуювати сьогодні, інакше, як то кажуть, Аллаху акбар.
На цих словах ветеран перехрестився.
— Чекаємо на «чайки», Сєргєїч. Казали, буде аж три сьогодні, — відповів Бандер, перезаряджаючи свій «Стечкін».
Усі в КАПі знали Сєргєїча як Лікаря Айболитя й саме так до нього зверталися. Тут він був справжнім старожилом. П’ять-шість незмінних ротацій, не менше.
Черговий обстріл щойно закінчився. Пил і димний пороховий сморід стіною стояли навіть у КСП.
Сєргєїч перетрусив свій медичний рюкзак. Усі ліки та інші засоби привезли волонтери ще з тиждень тому. На розстелену на підлозі брудну білу ганчірку з блякло-бежевими плямами від йоду й темними, майже чорними від крові серед іншого вивалилася блискуча упаковка презервативів. Напевне, випадково затесалася або якийсь дотепник так смішно пожартував.
— Нас тут і без цього добра жарять день і ніч, — пробурчав Сєргєїч і поклав упаковку до кишені.
Обережно переступаючи через стогнучі мішки з пораненими й мовчазні — з двохсотими, в його кут КСП пробирається хлопчина років двадцяти, з гарячим іще автоматом і в туго застібнутій касці.
Він контужений, майже нічого не чує, швидко моргає сльозавими очима, наче намагається довгими, як у дівчини, віями струсити з очей якийсь бруд, голосно говорить, заїкаючись. З лівого вуха тонкою цівкою стікає кров.
Сєргєїч звично ховає цигарку в кулаку, майже обпалюючи собі руку, оглядає хлопця, водячи молоточком йому перед очима.
— Вітаю, житимеш, — Сєргєїч кричить у солдатське вухо. — Відлежися сьогодні. А взагалі-то, в позиційному боєзіткненні каску небажано застібувати, тим більше так туго.
— Ч-ч-ч-чому?
— Якщо куля, особливо сім шістдесят дві, попаде в каску, може шию зламати, і заїкатися, синок, уже більше не будеш.
— Сп-п-п-п-асибі, Д-д-д-докторе Айболить, — солдат кричить у відповідь, і задоволений, наче лікар врятував його від смертельного поранення, іде до столу пити чай.
Під час останнього перемир’я, наприкінці грудня, сепаратисти, підсилені свіжими регулярними частинами, що прибували з Росії мало не по батальйону щодня, скористалися моментом. Вони перетворили всю прилеглу до КАПу місцевість на найсправжнісінький укріпрайон, з трьома фортифікованими, як у підручнику, лініями оборони, бетонованими бліндажами, дотами й дзотами, що обступали КАП із трьох боків.
Уранці командир десантно-штурмової бригади з позивним «Майк», чиї бійці зараз тримали Аеропорт, із жахом виявив, що навіть для евакуації вбитих і поранених посилати в КАП йому більше нема чого й нема кого. За тиждень уся його техніка — чотирнадцять БМП, БТРів і «мотолиг»[33], — була спалена або виведена з ладу. Не кажучи вже про важкі втрати серед особового складу. У строю з двохсот п’ятдесяти двох бійців (стільки їх було на початку операції місяць тому) залишилося чоловік сто п’ятдесят разом із тими, що в Аеропорті. В ангарі по сусідству стояли дві мертві «бехи», які механіки вже розбирали на запчастини. І лише придана «арта» працювала більш-менш справно.