Документи у командира, всі чекають, що він їх покаже. Але той відвертається й знову починає викликати Майка.
«Наскільки ж сатаніють люди на війні, — подумав Олексій. — Потім виявиться, що найяскравішим спогадом у Юрчиковому житті так і залишиться те, як він людину до смерті каскою забив».
Олексій згадав власні «яскраві» воєнні враження, і йому забракло повітря. Він підвівся й пішов із кімнати в глуху холодну пітьму термінала. У сепарів на другому краю злітного поля з характерним «чавканням» запрацювала «улитка» — гранатомет АГС-17, названий так за круглий короб, що нагадує велетенського молюска.
«Навіщо? Тільки піхоту лякати. — подумав Олексій, який чудово розбирався у стрілецькій зброї. — А вся піхота тут. Чаює».
Олексій повернувся в КСП, сів у кутку на чийсь спальник, дістав одну з двох своїх камер, обережно зняв об’єктив. Спринцівочкою продув камеру й об’єктив із внутрішнього боку, вставив на місце свій улюблений забруднений і потертий ширококутник 16–35 мм, протер його, наскільки це було можливо, ганчірочкою з окулярника. Іншим об’єктивом, із яким він теж не розставався ні вдень, ані вночі, був телевік 70—200 мм. Четвертий день в Аеропорті. Четвертий день практично без сну, без їжі й без води. Зв’язок такий жахливий, що фото зміг передати лише один раз, на другий день.
Згадав голос покійної Ксюші, який сьогодні наснився. Пригадав голос Ніки. Такі різні. Обидві такі живі, такі бажані. Дістав телефон. Глянув на Степана-Бандера. Той сидів до нього спиною, викликаючи то штаб батальйону, то бригади, — однаково безуспішно.
Олексій відкрив повідомлення, прочитав Нікине останнє: «Благаю, повернися. Тобі нема чого робити в КАП. Повернися».
На голову посипалися шматки штукатурки. Кімната заходила ходором. Барабанні перетинки мало не лускають від розривів, наче ті ракети вибухають у його голові.
— По ходу, «Градом» криють, — кричить Юрчик-Паровоз, кидаючись на підлогу.
Всі інші вже лежать. Зброя в руках зведена. Невже сепари знову полізуть?
Коли пилюка, піднята в КСП близькими розривами, влягається й уже не застилає очі, стає ясно, що артпідготовка завершена. Бійці підхоплюють цинки з додатковим БК, розсовують по кишенях розгрузок гранати Ф-1[4], РГД[5], ВОГи[6]. Звалюючи на спини «мухи»[7] та інші РПГ, кидаються за посічені осколками масивні залізні двері — займати позиції. Олексій, забувши про біль у грудях, рушає за ними, підносячи до очей камеру й на ходу виставляючи режими.
— Бетмен, доповіси по втратах! Потім на позицію! — горлає Бандер навздогін і, зупинивши Юрчика рукою, притягуючи до себе, гарчить йому в самісіньке вухо: — Дивися за кацапом! Головою відповідаєш!
— За піндосом? — перепитує Юрчик, підхоплюючи однією рукою свій ПКМ, іншою — два цинки з БК.
— Ну ти мене зрозумів, — Бандер намацує й дістає з розгрузки мобільник. Сигнал ніякий. Перевіряє повідомлення. Нових нема. Останнє, вчорашнє, було від дружини Ніки: «Благаю, відправ його звідти. Кохаю тебе. Твоя Ніка».
Глава II. Ніка
30 листопада 2013 року, Київ
Олексій прилетів у Київ на перекладних із Далласа 30 листопада, вдень. Думав пробути з тиждень, змінити заслаблого фотографа, спробувати галушок, сала, горілки й усього, що належить гурманам на цьому клапті землі, який уже понад рік не світився в новинах, ніби його взагалі не було.
Не брав із собою нічого серйозного. Ні броника, ні каски. Після недавніх важких відряджень у Лівію й Сирію чи міг він, досвідчений військовий журналіст, уявити, що не полетить назад ані за тиждень, ані за місяць, ані за півроку? Що його звичайний авіаквиток насправді був не в Київ, а на одну з найдивовижніших, найтрагічніших і найнеобов’язковіших воєн його життя? І, власне, квиток в один кінець.
Він добре знав Україну, Київ, товаришував із багатьма українськими фотографами й не тільки. Чи міг він тоді уявити, що приїхав у найсправжнісіньку війну? Війну між Росією й Україною.
Олексієві йшов п’ятдесят перший рік. Сам він почувався, як то кажуть, у розквіті сил, власне, як і десять років тому, і двадцять. Іншими словами, його розквіт явно затягнувся. Постійна робота на свіжому повітрі війни тримала його форму, і він видавався років на сорок, не більше. Середній на зріст, худорлявий, добре скроєний. Із правильними рисами, глибокими сіро-голубими очима, прямим, майже римським носом і обрамленим сивуватою тижневою поростю ротом. Олексій міг пишатися своєю хвилястою, гарно де-не-де посивілою густою шевелюрою, якій багато знайомих дівчат і жінок навіть заздрили.
Іноді він сам собі нагадував персонажа з плаката американської морської піхоти в старому анекдоті: «Вступай до наших лав! Мандруй світом! Зустрічай цікавих людей! Убивай їх!».
Олексій збирався поспіхом, без особливих тривог. Ксюша допомагала йому складати валізу, акуратно пакуючи сорочки й штани. Нещодавно вона підфарбувала волосся й знову була майже такою ж вогняно-рудою, як двадцять шість років тому, коли вони, випадково зустрівшись, уже не розходилися й вірили, що, як у казці, щасливо доживуть разом до глибокої старості й помруть в один день.
Вони взагалі мало думали про смерть чи хвороби, хоча Олексієве серце починало давати збої. Лікарі переконували, що турбуватися не варто, якщо вчасно вживати правильні ліки від аритмії. Він і вживав — і насолоджувався життям. З нею. А вона — з ним.
Якщо в їхній сім’ї хто й хворів, то це завжди був Олексій (а ще два легкі поранення, контузії, два відрізані пальці — дрібниці). Ксюша була ніби зроблена з криці. Висока, струнка, спортивна, вона бігала на лижах (коли ще жили в Росії) і підтюпцем (уТехасі), завжди швидше від Олексія, по-доброму терпляче чекаючи його на лісових підйомах, і поворотах, і спусках.
У шістнадцять років Ксюша вже була майстром спорту зі спортивної гімнастики — в СРСР це було вагомим досягненням в одному з найпрестижніших видів спорту.
Потім вона пішла в легку атлетику, бігала й стрибала, вступила до інституту на хімію, потім зустріла Олексія й присвятила себе цілковито йому…
Одного разу, вертаючи серед ночі з вечірки, вони спускалися в довгий підземний перехід під Ленінградським проспектом біля Ажурного магазину в Москві. Олексій, сам дуже підшофе, раптом сказав Ксюші, що більше не може тягти на собі її «гарне безживне тіло».
— Я? П-п-п-п’яна? Д-д-дивись!
Ксюша підхопила свою широку спідницю й пішла колесом від початку й до кінця переходу — дарма що туфлі на підборах, — ані разу не зачепившись і не згубивши темпу. На останньому піруеті, ніби в стрибку через коня, вона твердо стада на обидві ноги й балетно розвела руки — навіть не захекавшись.
Стояла в кінці тунелю ледь помітна, тонким зникаючим обрисом із рудою хмарою на голові. Вони ледь добігли до дому, власне, до ліжка. Чи навіть не зовсім добігли. Він уже не пам’ятав дрібниць. Пам’ятав, що любив її без тями.
Пам’ятав, як вони читали одне одному книги вголос, як реготали, просто каталися по підлозі, коли Олексій театрально намагався читати сцену допиту капітана Міляги із «Пригод Чонкіна» («Іх бін арбайтен ін руссіш гестапо»).
Пам’ятав, як їздили по гриби вихідними у Тверську область, за 250 км від Москви — чотири години туди, чотири назад. Щоби просто посидіти на березі річки, подивитися на низьку присадкувату церкву з іржавим дахом по той бік. Щоб їсти смачні Ксюшині пироги з капустою і закручені нею ж в особливому солодкому маринаді хрумкі огірочки, запиваючи цей сніданок на траві гарячою кавою із Ксюшиного термоса і чаєм «Лапсанг сушонг» з Олексієвого. Ксюша сміючись відсовувалася від нього — мовляв, його чай тхне онучами. Що вона взагалі розуміла… в онучах?
Це були незабутні мандрівки на його «тиху батьківщину», як казав Олексій, цитуючи улюбленого Ніколая Рубцова. Вони сиділи звільна, тихо й спокійно щасливі, на березі, на тому ж місці, де Олексій ще десятирічним хлопчаком перепливав річку, загрібаючи однією рукою. Як Чапаєв. Другою високо над головою тримав корзинку з одягом і кедами, зв’язаними шнурками. Здолавши стометрову річку, швидко вдягався і на цілий день ішов у безкраїй сосновий ліс, де збирав гриби, їв ягоди й пив зимну воду з лісового струмка.