— It’s a lie[202].
— Great. Could you do me a favor and describe the atmosphere inside the Airport[203].
— It’s jubilant[cciv].
— ОК. I see. Could I speak over your phone with one of the defenders if you could help me and translate what he would say?[205]
Тут орки пішли в нову атаку. Запрацювали автомати й кулемети.
— Listen, Cathlyn, why don’t you go fuck yourself?[206]
Олексій вимкнув телефон і далі знімав війну. Війна тривала хвилин п’ять. БК залишалося на годину. Атаку відбили.
Потім була танкова атака. Танк прасував багажне відділення хвилин п’ять. Потім усе стихло. Тримати великий периметр уже було неможливо. Підтягли два кулемети ближче до центру, зібрали в терміналі та на злітці всі стрічки й цинки з БК, все, що можна було використовувати для барикади: речмішки, залізні балки, обломки стін, трупи товаришів. Усе пішло в діло.
У строю залишалося шестеро тих, хто ще міг стояти, ходити, стріляти. Не рахуючи Олексія. Ще троє могли стріляти сидячи й лежачи. Ще четверо були важко поранені. Решта вбиті або замуровані живцем у підвалі або на нульовому поверсі.
Після танкової атаки настала тиша, яку раптом розрізав голос із гучномовця, що долинав з оранжевого залу.
— Фашисты, парни, у вас только одын виход — сдаться, — голос із сильним кавказьким акцентом видався Олексію знайомим. — Мы даем вам пят минут подумат, потом пойдем в атаку и будэм вас рэзать, как баранов[207].
Далі — тиша.
Степан підвівся в центрі зали з автоматом напоготові та сказав російською так, щоб усі почули:
— Как говорится, лучше стоя, чем на коленях. Кто еще может стоять?[208]
П’ятеро стали з ним поряд, утворивши коло, спина до спини, автомати й один ПКМ у руках. Поранені підповзли до їхніх ніг і теж зайняли позиції.
Олексій із захватом і подивом знімав усе це й раптом зрозумів, що знімає не фото, а своє улюблене кіно і що зараз командир скаже: «Нас шестеро», — а він скаже: «Ні, семеро». — «Але ви не мушкетер». — «Душею я мушкетер», — відповість він. Пролунає його улюблена музика з «Трьох мушкетерів» 1961 року[209]: «Та-татата- та-та!». І вони всі разом підуть пити анжуйське.
Але ніхто нічого такого не сказав, а кіно наче поставили на паузу. Раптом пауза закінчилася й заграла інша музика. Це була українська народна пісня у виконанні Вакарчука «Ой, чий то кінь стоїть…». На всю гучність, у тиші, вона вилітала, наче з-під ніг, з розгрузки одного з убитих. Так дзвонив його телефон:
Ті, хто стояв і сидів почали потихеньку підспівувати, спочатку тихо, невиразно й не до ладу, потім впевненіше, голосніше, а тоді всі гуртом, на повен голос, майже в унісон. Тільки Скерцо не підспівував, він дістав свою флейту й награвав.
Кіборги стояли й співали, а американський москаль-фотограф знімав усе це, не вірячи своїм очам. Це була і його улюблена пісня. Єдина українська пісня, яку він знав напам’ять.
Олексій раптом зрозумів, нарешті, навіщо він їхав в Аеропорт, навіщо невмолима доля несла його сюди, звідки виходу не мало бути й не було. Він це відчув іще кілька хвилин тому, коли послав на х. р старшого іноземного кореспондента The Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс. А тепер остаточно з’ясувалося. Йому стало легко, вільно. Він був майже щасливий. Він повертався додому, до своїх. Олексій витягнув із запиленої камери флешку, поклав її в нагрудну кишеню, зняв із себе камеру, поцілував її й поклав на підлогу. Підняв автомат одного з убитих, перевірив магазин, затвор і підійшов до кіборгів. Вони розступилися. Він став плече до плеча з ними й теж заспівав.
Коли пісня закінчилася й телефон замовк, Степан запитав його російською:
— Ты с нами? Почему?[210]
— Пісня дуже гарна, — відповів Олексій українською.
Орки пішли в свою останню атаку. Вони були всюди. Їх були сотні… Вони накочувалися й відкочувалися хвилями. Кіборги відстрілювалися. БК кінчався.
Степан сів на коліно позаду тих, хто стріляв, зв’язався по мобілці з Майком і викликав вогонь на себе.
— Бандер, ти впевнений, що так хочеться курити? — перепитав Майк.
— Так, просто зараз, просто зараз, — уже кричав Степан крізь автоматне тріскотіння. — Нам край, Миша! Нам край!
— Плюс, плюс, Стьопа! Зараз вишлемо! Ловіть!
Термінал уже практично не мав ні стін, ні даху, коли надвечір 20 січня налетів «Град», розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в Аеропорті.
Олексій отямився, коли вже темніло. У повітрі були чад і пил. Щось іще догорало. З усіх сторін досі лунали стогони.
Він озирнувся й побачив Скерцо. На ньому не було каски, і він упізнав його за косичкою. Скерцо схилився над командиром. Той був живий, але поранений. Осколочні поранення обох ніг. Одне важке, вище коліна. Велика крововтрата. Скерцо зупинив кров. Степан був при тямі.
Олексій не мав ані подряпини, лише ще одна, вже котра заліком, контузія. Він підійшов і схилився над Степаном поряд зі Скерцо. Підняв край бинта. Все ясно. Негайна госпіталізація. Перекинувся поглядами зі Скерцо. Вони зрозуміли одне одного без слів.
— Де наші? Найближча позиція? — спитав Олексій.
— Метеостанція. Тисяча шістсот метрів он туди, — Скерцо чітко показав напрямок рукою.
— Інші як?
— Я нарахував п’ять поранених тут і двох там, унизу, які досі відгукуються, — відповів Скерцо.
— Я зрозумів, — відповів Олексій, нахилився, взяв два валетом перемотаних скотчем споряджених магазини з розкиданої пірамідки поряд зі Степаном і пристебнув до автомата в себе на грудях замість порожніх. Степан лежав із заплющеними очима. Дихав рівно. Скерцо вколов йому нафлубін — усе, що мав із собою. Він знайшов рюкзак Сєргєїча, але ще не встиг дослідити його вміст.
Олексій підвівся й пішов по терміналу, переступаючи через трупи, зброю, стельові плити й гори всякого непотребу. У багажному і в оранжевому залі виявив до сорока тіл орків. Багато були ще живі. Теж стогнали й кликали на допомогу.
Олексій дійшов до ще однієї величезної воронки в підлозі й почув знайомий голос, що долинав звідти.
— Брат, брат, помоги! — кричав Шаміль Бараєв, притиснутий невеликою плитою на дні воронки. — Я денег дам, мамой кланус![211]
— Я сам тебе должен, Шамиль, — крикнув у відповідь Олексій, присівши над воронкою за метр від обличчя Бараєва, й показав тому свою кисть без мізинця й безіменного пальця. — Прости, что убил твоих родных. У меня не было выбора[212].
Бараєв упізнав його, загарчав, потягся рукою до автомата, але дістати не міг. Олексій підвівся й повернувся спиною, збираючись іти.
— Жюрналыст, жюрналыст, я тибэ тайну сыкажу! Сыкажу, кто дома в Москве взорвал, жюрналыст![213] — загарчав Бараєв йому в спину.
— Это и так все знают[214], — Олексій зупинився, повернувся до краю воронки.
— Нэт, нэт. Ты нэ понял, брат. Я скажю, кто прыказ отдал, кто заказал, скажю, брат, а?[215]