Тим часом Ігор, як і обіцяв, хазяйнував — поставив кип’ятити воду, нарізав пиріг, виставив на стіл чашки та блюдця…
На кухню зайшов Євген. Постояв хвильку біля порогу, споглядаючи за вправними рухами Ігоря. Пригадав, як на пікніку той, граючись, без жодної напруги вправлявся із виделками для креветок, як аристократичними рухами, за допомогою ножа, видаляв з риби кісточки… Ні, хлопці помиляються — не такий він вже і простий…
Геник відкашлявся, щоби звернути на себе увагу, а коли Ігор озирнувся, сказав:
— А знаєте, ви не той, за кого себе видаєте.
— Справді? І чому ж?
— Н-у-у… — протягнув Євген і замовк. — А й справді, чому?
— Що вам відомо про мене? — ледь помітно посміхаючись запитав Ігор.
— Що ви тут живете… тобто відпочиваєте. Що ви затятий собачник…
— А на вашу думку, це не так?
— Усе так, але… є у вас щось, чого я не можу зрозуміти. Я добре відчуваю людей — доля правника, знаєте… Проте ви для мене — загадка.
— Я звичайнісінький, Євгене. Жодних загадок, увесь, як на долоні. І мені подобається ваша сестра.
— Хто? Ліда чи Вікторія?
— Вибачте за ці мої слова, але щодо Вікторії… Я уявляю, як її можна захотіти. Вона ефектна, непередбачувана, хитра. Але велике sorry[4], я не здатен уявити те, як вона може комусь сподобатися. Попри те, що показують у кіно чи у книжках пишуть, чоловіки не закохуються у безсоромних білявок із силіконовими бюстом та мозком.
Геник кивнув.
— Я розумію, про що ви. І не ображаюся. То ви говорили про Лідію?
— Ні. Я мав на увазі Яну.
— Припустима помилка. Я сам постійно забуваю, що вона лише моя кузина. А у вас хороший смак, Ігорю. З трьох дівиць вибрали найкращу. Тільки їй подобається Дмитро.
— Я це помітив, — Ігор подумав було, а чи не поговорити з Євгеном про те кляте парі, однак не наважився. Якось воно незручно, скидається на бабські плітки… Та й хтозна, чи не сприйме Яна таку чоловічу бесіду, як зневагу до неї, коли про все дізнається. Тому Ігор лише зауважив:
— Хочу вірити, що Діма оцінить, як йому пощастило.
Геник знизав плечима.
— З вашого тону роблю висновок, що Дмитро вам не подобається, — уточнив Ігор.
— Так. І зовсім не тому, що я не байдужий до Яни. Просто цей модельний хлопчик — якесь марне створіння. Користі від нього жодної. Хіба дівчат зводити вміє… А такі люди мене завжди дратують.
— То ви теж мізантроп?
— А хто ще отримав цей почесний титул?
— Андрій… не пригадую, як його по-батькові. Банкір.
— Так, авжеж, — Ігор на мить опустив очі. — Що ж, така назва надто пишна для мене. Я просто не люблю людської глупоти й жорстокості. Та, як і всі, мушу миритися з ними.
— Щось мені підказує — ви не будете миритися з тим, що вас не влаштовує.
Ігор зітхнув і сумно промовив, — світ не переробиш.
— Я не заважатиму? — Янине запитання перервало розмову чоловіків.
Увійшовши, Яна обігнула Євгена, що закляк на порозі, і повернулася до Ігоря.
Свіжа, як росинка, гарно зачесана, у простій білій сукні, розшитій волошками точно під колір її очей, вона здалася Ігореві схожою на весну. І прекрасною, як наречена…
Зненацька Ігор абсолютно точно зрозумів, відчув, що одружиться з цією дівчиною. І думка про одруження вперше за все життя не злякала його.
Він одружиться з нею не тому, що хоче її захистити, не тому, що жаліє і навіть не тому, що захоплюється нею — а просто тому, що кохає її.
— Яно! — першим оговтався Геник. — Оце так! Виглядаєш фантастично. Діма буде у захваті.
І споглядання — це все, на що він може розраховувати, подумки закінчив фразу Ігор.
Яна ж на слова кузена кивнула, як цариця, що милостиво приймає підлабузництво підданих, оглянула стіл і похвалила Ігоря.
— Ви прекрасно впоралися.
— Мав прекрасний стимул.
— Це який?
— Ваші теплі слова.
— Ну, зі слів каші не звариш.
— Неправда ваша, Яночко. Слово вбиває і лікує. Зваблює і навчає. І ніколи не зраджує. Кому це не знати, якщо не вам?..
— Так, слова важать багато, згодна, — Яна чомусь посмутнішала, перш ніж додати, — але не більше за справи.
Потроху кухня заповнилася людьми. На чолі стола спочатку сів Євген, але потім поступився місцем знервованій Віті. Її очі метали блискавки, а сама вона була, мов на голках — Джемал та Ліда досі ще не повернулися.
— Де це можна стільки лазити? — голосно перепитувала Віка ледь не щохвилини.
Після кожного такого запитання Андрій намагався якось її заспокоїти, — Вікторіє, ви ж розумна жінка, не треба хвилюватися. Повернуться. Ми ж не на Місяці.