— Сюди! — Тут, у печері, голос звучав якось дивно. І я ще раз поповз у лівий отвір. Остров'янин машинально рухався за мною.
Хід знову почав звужуватись, і мені стало моторошно. Присвітивши, я побачив ту саму вузьку щілину і зрозумів, що мій мозок працює вже не чітко: я вдруге попав не туди, куди слід, хоч добре знав, у який отвір треба було повзти.
— Повертайся назад! — простогнав я. Тепер ми обидва рухалися машинально. Я повз назад і думав тільки про одне: «Праворуч, праворуч, праворуч».
Та ось ми завернули у правий отвір і невдовзі могли вже стояти на повний зріст. Ми бігли й повзли, відчуваючи в тунелі подих прохолодного свіжого повітря. Нарешті ми подолали останній прохід і опинилися в затишній печері з написами на стінах, де нас чекали друзі.
Як приємно вибратися з-під землі туди, де шумить вітер! Як приємно бачити яскраве сонце і широкий простір, кручу внизу і весь світ перед собою, безмежне небо й океан!
— Ну як, здались? — з нетерпінням спитав патер Себастьян, сміючись з нашого вигляду.
— Ні, — відповів я. — Але тепер мені зрозуміло, звідки, в печері скелети.
— Ти був там, де «вибілювали» шкіру? — спитала Івонна, коли я повернувся до табору.
По моєму обличчю важко було повірити, що я був саме там.
Я пішов просто на берег і, не роздягаючись, кинувся у солоні хвилі.
Розділ IV
ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ
Хто мріє полетіти на Місяць, той може дістати деяке уявлення про те, що його там чекає, полазивши по згаслих вулканах острова Пасхи. Тут ви не тільки опинитесь безмежно далеко від нашого суєтного світу, але й побачите ландшафт зовсім такий, як на Місяці. Це маленький привітний місяць між небом і океаном, де розкинулись порослі травою й папороттю безлісні кратери. Старі, вкриті мохом, вони сонно позіхають до неба, позбавлені вогненних язиків і зубів. Такі мирні вулкани розкидані по всьому острові. І зовні і зсередини вони заросли травою. Пора вибухів минула так давно, що на дні кількох найбільших кратерів утворились небесно-голубі озера, зарослі соковитим зеленим очеретом.
Один із цих заповнених водою вулканів має назву Рано Рараку, і здається, що на ньому мешканці місяця розгорнули найжвавішу діяльність. Їх не видно, але складається враження, що вони поховались у чорних печерах, поки ви безтурботно ходите по траві й оглядаєте раптово перервану працю. Вони втекли звідси з великим поспіхом, внаслідок чого Рано Рараку залишився одним з найбільших і найдивовижніших пам'ятників на світі. Це пам'ятник утраченому невідомому минулому, що нагадує про тлінність усього існуючого.
Всю гору розірвано на куски, на неї хтось накидався з такою жадобою, наче це був калач, а тимчасом сталева сокира, коли нею пробувати вулкан, висікає іскри. Десятки тисяч тонн каменю вирубано й винесено з кратера. В зяючих ранах на тілі гори лежать понад сто п'ятдесят гігантських кам'яних фігур, залишених у всіх стадіях роботи: від майже готових до тільки початих. А біля підніжжя вишикувалась ціла армія цих неземних істот, і почуваєш себе безнадійно маленьким, коли верхи чи на джипі під'їздиш сюди по прадавній дорозі, яку старовинні будівники проклали до своєї гігантської майстерні.
Ви злазите з коня в затінку кам'яної брили і раптом бачите, що це голова поваленого гіганта. Під нею може сховатися від дощу вся наша експедиція. Підходите до найближчого ряду статуй, по груди закопаних у землю, і вам стає моторошно: не можна дістати навіть до підборіддя гіганта.
Спробуйте видряпатись хоч би на ті фігури, що лежать горілиць, і відчуєте себе справжніми ліліпутами — часто важко вибратись навіть їм на живіт. По тілу й по обличчю поваленого Голіафа[7] можна вільно походжати, а на його носі, такого розміру, як звичайне ліжко, — навіть лягти відпочити. Деякі статуї мали в довжину десять метрів, а найбільша з них, незакінчена, яка лежала на схилі вулкана, дорівнювала двадцяти двом метрам. Якщо рахувати по три метри на поверх, то ця кам'яна фігура мала висоту семиповерхового будинку. Це був дійсно таки гігант, справжній гірський троль[8].
На Рано Рараку ви найближче стикаєтесь із таємницею острова Пасхи. Тут навіть повітря напоєне таємничістю. До вас звернені мовчазні обличчя ста п'ятдесяти фігур, вони загадково позирають на вас з кожного виступу і з кожної печери, де ненароджені й померлі велетні лежать, наче в колисках чи на смертних постелях, безпомічні, мертві, відколи їх покинула творча сила. Так було тут, коли будівники припинили свою роботу, так залишиться тут назавжди. Горді, пихаті, щільно стуливши губи, стоять найстаріші гіганти і, здається, вперто думають, що ні долото, ні навіть атомна енергія не змусять їх розкрити роти й заговорити.