— Пісню, пісню, будь ласка! Нехай заспіває! — вигукнула Аліса так палко, що Грифон аж наче образився:
— Гм! На колір і смак товариш не всяк! Заспівай їй «Зчерепаховий суп», — га, старий?
Казна-Що-Не-Черепаха глибоко зітхнув і заспівав, час від часу зриваючись на хлипи:
— Іще раз приспів! — гукнув Грифон.
Та ледве Казна-Що-Не-Черепаха почав співати знову, як здалеку долинув крик:
— Суд починається!
— Гайда! — крикнув Грифон і, вхопивши Алісу за руку, потяг її за собою, навіть не дожидаючи кінця пісні.
— Який суд? — захекано спитала Аліса.
Але Грифон, знай, налягав на ноги:
— Гайда! Гайда!
А морський бриз, віючи їм навздогін, все тихіше й тихіше доносив до них сумовиті слова:
Розділ одинадцятий
Хто вкрав пиріжки
Коли вони надбігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні всілякого птаства та звірини, а також цілої колоди карт. Попереду під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет, а поруч із Королем — Білий Кролик, з ріжком в одній руці та сувоєм пергаменту в другій. Посеред судової зали красувався стіл, а на ньому — повний таріль пиріжків із фруктами, таких смаковитих на вигляд, що в Аліси аж слинка потекла.
«Хай би швидше кінчався суд і починалося частування», — подумала вона. Але думати про це, здавалося, було ще рано, тож вона почала роззиратися по залі, щоб якось згаяти час.
Бувати в судах їй досі не випадало, проте вона дещо знала про них із книжок і, на превелику свою радість, упевнилася, що може назвати посади майже всіх присутніх.
«Он суддя, — сказала вона подумки, — це видно з його величезної перуки».
Суддею, до речі, був Король, а що він нап'яв корону поверх перуки, то, видно, почувався не надто зручно; до того ж, перука зовсім йому не личила.
— А он лава присяжників, — розмірковувала Аліса. — А отих дванадцять птахотварів (вона, бачте, мусила вжити саме це слово, бо серед них були і птахи, й тварини), мабуть, і є присяжники.
Це останнє слово вона вимовила на різні лади, сама собою пишаючись, гадаючи (і справедливо), що серед її ровесниць мало хто знається на таких речах. (Хоча, зауважмо, слово «присяжні» було б тут не менш доречне.) Усі дванадцятеро присяжних вельми зосереджено писали щось на грифельних табличках.
— Що вони пишуть? — пошепки запитала Аліса в Грифона. — Адже суд іще не почався?
— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон. — Бояться, що до кінця суду забудуть.
— От пришелепкуваті! — вголос обурилася Аліса, та зразу ж і прикусила язика, бо саме в цей час Білий Кролик вигукнув: «Прошу дотримуватись тиші!», а Король начепив окуляри і став водити очима по залі, вишукуючи балакунів.
Дивлячись на присяжних, Аліса бачила так виразно, мовби стояла в них за плечима, як усі вони виводять на табличках слово «пришелепкуваті»; один з них явно не знав, як воно пишеться, тож мусив питати розуму в сусіди.
«Уявляю собі їхні записи на кінець суду!» — подумала Аліса.
В одного з присяжних немилосердно шкрябало перо. Це було нестерпно, тож Аліса, обійшовши залу, зайшла йому за спину і, прихитрившись, вихопила в нього перо. Вона зробила це так спритно, що горопаха присяжний (не хто інший, як ящур Крутихвіст) так і не збагнув, куди воно поділося. Після марних пошуків він до кінця дня мусив писати пальцем, з чого було дуже мало пуття, бо палець не лишав на табличці жодного сліду.
— Оповіснику, читай оскарження! — звелів Король.
По цих словах Білий Кролик дмухнув тричі в ріжок, розгорнув пергаментовий сувій і зачитав:
19
Пародія на популярний романс Дж. М.Сейлза «Вечірня зоря», який наспівували Керролові сестри Ліддел.