Стеся (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мій добрий, мій ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василеві — він так вас любив… чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша приязнь, де ваша честь рицарська?
Макосій (хмуриться). Не сподівався я почути таких слів, Стесю, — не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи голос). Може, мені ще пощастить підмовити декого з наших — може, ми ще встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озирається). Пам'ятай же, що я казав — Мусій Шенчик — у Таращі і Плиханенко — у Вільшанці. А найпаче — Шенчик-музика. Це такий пройдисвіт, що все знає, — якщо він не чув про алмаз, то вже, певно, ніхто не знає. А зараз я піду, бо й так он той носатий пан щось дуже пильно до мене придивляється. Прощавай. (Виходить).
Пан Прозка теж підводиться і виходить за Макосіем. Стеся залишається сидіти, схиливши голову на руки.
Лія (співає тихенько).
Враз чути один за одним кілька пострілів. Стеся схоплюється і біжить до дверей. Сліпа дівчина теж підводиться, злякана.
Стеся. Боже мій! Невже ж… невже ж його спіймали… Ні… ні… цього не може бути… (біжить до дверей) цього не може бути.
ІV
Цієї хвилини двері широко розчиняються і ввалюється пан Пшепюрковськяй, начальник під'яздової команди, в супроводі пана Пауші, двох шерегових, двох капралів і двох або трьох жовнірів. Пая Пшепюрковський зараз же розсідається за столом посередині. Пан Пауша сідає ліворуч, інші становляться навколо.
Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий поляк.
Стеся відходить праворуч до сліпої дівчини.
Пшепюрковський. Нікого не випускати з корчми. Гей, Янкелю, вина! Та дивись — найкращого. (Корчмар починає метушитися). Пане Птушинський!
1-й шереговий. Пане коменданте!
Пшепюрковський. Патрулі готові?
1-й шереговий. Так, пане коменданте.
Пшепюрковський. Ще раз перевірте людей і зараз же відрядіть по одному патрулю на кожні два хутори. Щоб муха не пролетіла. Субординація, пане!
1-й шереговий. Слухаю, пане коменданте! (Віддає шану і виходить).
Пшепюрковський. Ну, то що ж, вина!
Корчмар подає жбан і чарки.
Корчмар. Осьдечки, ясновельможний пане коменданте. Найкраще бургундське. Кращого немає і в Кракові.
Пшепюрковський. Пане Пшездецький!
2-й шереговий. До розказу пана.
Пшепюрковський. Зараз же узнати, чи догнали цього пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що він мусив дістати добру кулю з нашого берега. Га, що? Субординація, пане! Рушайте мерщій.
2-й шереговий. Слухаю, пане коменданте. (Віддає шану і виходить).
Пшепюрковський (до Пауші.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник — чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми працюємо. О, в мене добрий звичай на цих гайдамаків. Муха не пролетить. Пан чесник може розповісти у Варшаві, як працює пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирної. А що ж вина! Та що це за чарки, сто дяблів цьому корчмареві! Гей, корчмарю! Що це за чарки ти нам дав? То що в тебе — шинок чи аптека? Хіба ти не знаєш, що тільки в покришку мого кубка ввіходить пляшка вина, а в самий кубок три пляшки! (Скидає із стола чарки). Зараз же подай християнські кубки замість цієї аптеки.
Корчмар (підбирає чарки). Зараз, зараз, ясновельможний пане. (Приносить великі кубки). Чи ви бачили? — пити з таких кубків бургундське вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криниці, а не до бургундського вина.
Пауша. О, то виходить, пан комендант однаково дужий так на полі Бахуса, як і на полі Марса. Рицарський звичай, що й казати. (Нюхає з табакерки і подає Пшепюрковському). Чи не вгодно? Призволяйтесь, прошу пана.
Пшепюрковський. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука йому так тремтить, що він ніяк не може потрапити в табакерку). О, до ста дяблів! Здається, і в пана аптека замість табакерки. Ніяк не потрапиш.
Пауша (сміється). О, мабуть, чимало кубків вихилив пан на своєму віку, що в нього так тремтять руки.
Пшепюрковський. В кого тремтять руки? В мене? Нехай пан чесник наллє мені повнісінький кубок вина, аж по самі вінця — побачимо тоді, чи розіллю я хоч краплю.
Пауша (наливає повний великий кубок). Повнісінький, пане.
Пшепюрковський (бере твердо рукою через стіл кубок, піднімає його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене руки? (Вихиляє відразу кубок). Маєш.
Корчмар. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.
Пшепюрковський. Так-то, пане чеснику, як до кубка або до гайдамаків, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О! В мене такий звичай — коли б'ю, то влучаю (наливає знов кубки), а коли п'ю, то не залишаю.
Корчмар. Що правда, то правда — знов десять злотих…
Пшепюрковський (бере кубок). Певно, що в цьому кубкові менше крапель, ніж тих гайдамаків, що я перебив на Брацлавщині цього літа. Пан чесник знає про мої пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна, коли наливають, і танцюй, коли грають, пильно слухай, коли дзвонять. (Зупиняється).
Пауша (регоче). і тікай, коли гонять. Що ж ви не кінчаєте, пане коменданте? З пісні, кажуть, слова не викинеш. А що — казати правду — траплялося-таки пану товаришеві тікати від тих скажених гайдамаків?
Пшепюрковський (відразу вихиляє кубок. Корчмар зітхає). Пану чесникові легко казати, сидячи в Варшаві, нех би пан сам попробував. (Знов наливає кубок). А коли б пану чесникові довелося, як, наприклад, мені в Криковцях, відбиватися від вісімдесяти гайдамаків одразу. Було це, як зараз пам'ятаю, коло греблі. Тільки що прийшли ми до тієї греблі, аж бачимо, мчить просто на нас ціла ватага гайдамаків, — ну, звичайно, я зараз же скомандував «огню», і мої жовніри розсипалися вздовж греблі, і почалася потіха. (Запалюється). Піф-паф! Піф-паф! Коні ржуть, гайдамаки кричать, галас, стрілянина, гвалт! Вихопив я шаблю і почав рубати — одного наліво, одного направо, одного наліво, одного направо, коли ж ураз як накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, — о! Списи — о! Звичайно, я не розгубився, зараз же уложив одного з пістолі, другого злапав за списа і вже схопився за шаблю, щоб відтяти його голову, коли ж як накинуться на мене перші чотири гайдамаки…
Пауша. Як чотири! Адже ж залишався тільки один.
Пшепюрковський. Здається, пана чесника там не було, полічити, скільки там залишилося гайдамаків. Не встиг я прочитати «раter noster»[15] як сім шабель звилося над моєю головою. Ну, звичайно, що думати було нічого — пришилося помилувати мого гайдамаку, що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиляє кубок). Так ось які бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться і тікати, коли треба, але шляхетно (піднімає пальця), з гонором.
Пауша (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан їх тримав, а вони пана.
Пшепюрковський (наливає кубки). Адже ж пан чесник бачить, що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Кодні. Значить, ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай — чи взяв, чи не взяв, аби на моє стало.