У ліфляндській столиці, останньому європейському місті, запасся всім необхідним, чого в Азії було не дістати: товченою крейдою для чищення зубів (їх чудова білизна принесла Корнеліусу чимало галантних перемог); не новою, але ще цілком пристойною перукою (колір — воронове крило), батавським тютюном; плоскою, зручною блохоловкою (вішається навскоси, під пахву). Чекати попутників не став — у капітана фон Дорна англійський мушкет, два нюрнберзькі пістолети й толедська шпага, лісових розбійників йому не страшно. Вирушив до російського кордону сам.
Дорога була нудною. На п'ятий день дістався останнього шведського поста — фортечки Нойхаузен. Лейтенант, який проводжав фон Дорна до прикордонної річки, показав напрямок: он там, за полем і лісом, за дві з половиною милі, село Неворотинське, назване так через те, що в московитів тут усього два поселення, і друге називається Воротинським, оскільки належить стольнику Воротинському. «Ось вам приклад того, які дурні й позбавлені уяви ці часничники, — сказав лейтенант. — Коли б тут було ще й третє село, вони просто не знали б, як їм розв'язати таку головоломку».
«Чому часничники?» — запитав Корнеліус. Лейтенант пояснив, що росіяни зовсім позбавлені нюху. Попри нездорову пристрасть до купання (миються ледве не раз на місяць, що, одначе, скоріш за все пояснюється розбещеністю, бо лазні в них для чоловіків і жінок спільні), московити цілком байдужі до поганих запахів, а головна їхня їжа — сира цибуля та часник.
Корнеліуса це повідомлення аж ніяк не засмутило. Всякий, хто тривалий час опинявся в облозі, знає, що часник дуже корисний — допомагає і від скорбуту, і від напухання ніг, і навіть, розповідають, од французької хвороби. Хай росіяни їдять часник скільки їм улізе, аби жалування платили вчасно.
Він переправився через річку вбрід, проїхав з півмилі, і з-за кущів вискочила ватага: один гладкий, зі свинячим рилом, сидів на коні, ще четверо підтюпцем бігли слідом. Усі були в довгополих зелених каптанах, добряче засмальцьованих, тільки у верхівця каптан був цілим, а в піших у дірках та латках. Корнеліус перелякався, що розбійники, та схопився було за сідельну кобуру, але зразу зміркував, що лихі люди в мундирах не ходять. Значить, прикордонна варта.
Троє солдатів були з алебардами, один із пищаллю. В офіцера при боці висіла крива шабля. Він грізно сказав щось, налягаючи на звуки tsz, tch і tsch — наче на гусака зацикав. Про зміст сказаного можна було здогадатися й без перекладу. Що за людина, мовляв, і якого дідька топчеш землю великого московського царя.
Фон Дорн чемно трохи підняв капелюха, дістав із сумки подорожну грамоту, виразно погойдав печатями. Потім розгорнув і зробив вигляд, що читає з середини — насправді ж повторив завчене напам'ять: «І tomu muschkaterskomu kapitanu Korneju Fondornowu jechati wo Pskow, da w Welikij Nowgorod, da wo Twer, a izo Tweri na Moskwu ne meschkaja nigde».
Офіцер знову зацикав і зашикав, потягнувся за грамотою (війнуло кепським шнапсом), але Корнеліус, дякувати Богу, не вчора на світ заявився. Ще разок показав підвішену печать, та й прибрав подорожню від гріха.
— Pskow — Nowgorod — Twer — Moskwa, — повторив він і суворо погрозив: — Meschkaja nigde (що означало «у терміновій державній справі»).
Під кущем, виявляється, сидів іще один московит — без зброї, з мідним каламарем на шиї та гусячим пером за вухом.
Ліниво підвівшись, він сказав кепською, але зрозумілою німецькою:
— Плати три єфимки приставу, один мені, один стрільцям — їм теж треба жити — й паняй собі з Богом, якщо потрібна людина.
«П'ять рейхсталерів? П'ять?! Але за що?!»
— Ага, зараз, — кивнув Корнеліус. — Тільки попругу підтягну.
Підтягнув. А потім я-ак гикне коневі у вухо, я-ак хльосне нагайкою. Дірку вам од прецля, панове стражники, а не п'ять рейхсталерів.
Позаду пальнули, й повітря зашурхотіло несподівано близько, за якихось півліктя від вуха. Та нічого. Бог милував. Фон Дорни удачливі, це здавна відомо. Біда тільки — ніколи не вміли мати користь із своєї удачливості. А виною тому кляте чистоплюйство, та ще й злощасний фамільний девіз, придуманий першим із роду, Тео-Хрестоносцем, на лихо нащадкам: Honor primum, alia deinde[3].
Прапрадід Тібо-Монтесума, що вернувся з Мексики з цілим візком ацтекського золота, викликав зухвалими розмовами гнів імператора Карла — позбувся й золота, й голови. Двоюрідний дід Ульріх-Красунчик досяг блискучого становища, став фаворитом герцогині-вдови Альтен-Саксенської. І що ж? Закохався в безприданницю, покинув князівський двір і доживав віку в злиднях.
Колись Корнеліусу через молодість та дурість вбачалась особлива краса й хвацькість у цій фондорнівській недбайливості до подарунків долі, але, поголодавши в походах та облогах, померзнувши, поковтавши диму, він потроху дійшов розуму, втямив: честь гарна для тих, хто може її собі дозволити. А якщо все твоє добро вміщається в невеликій сідельній сумці, то про honor ліпше до пори до часу забути.