— Оце мені поезія! — покликнув Володимир, дочитавшися до кінця. — А ви що скажете?
— Скажу, що це безгранично прекрасна поезія, — відмовив професор, прихильно вглядаючися в Володимира, який йому тепер-о дуже подобався своїм одушевлениям і навіть на обличчя здавався гарним. — Тільки ж і любовна лірика має свою raison d'être[31].
— Raison d'être!.. — перебив Володимир. — Але ж просто сміх після «Каносси» читати в того самого Гейне, ну хоч би от що…
Він навмання розгорнув Гейне в другому місці і вичитав:
— Спору немає, — сказав він далі,— що коли липучі розпуколки розвиваються на деревах, особливо на тополях, тоді Венера найлегше ловить людське серце… Але щоб із цього виходила велика поезія, я того не скажу… Сам я людина грішна, — іронічно вкинув він, — і Венері служу часто, але поезії в тім своїм служінні, простіть, не бачу!
— А ви служіть не Венері, а краще Артеміді або Весті, лагідно сказав професор, гладячи Володимира по руці. — Та я, правду кажучи, всім оцим вашим бутадам не вірю: ви й самі більше хилитеся до Вести, але перед людьми вам хочеться сказати якийсь дотепний парадокс, то ви й удаєте циніка. От хоч би про того озрійця…
— Про озрійця? — комічно обурився Володимир. — Ні, ні! Про озрійця я був не парадокси казав, а реальну правду. Признаюся, що тоді, як спорився з вами, то був спорився ще тільки на злість вам; але оце, без вас, я ще раз уважно перечитав Гейневого «Der Asra» і зараз вам доведу з правничою пунктуальністю, що озрійця я розумію точно… Хто такі — оті озрійці?
— Хто? Звісно араби!
— Так… Ну, а тепер, хоч ви й не правник, розміркуйте: чи міг природний араб бути чиїмсь невільником за часів арабської імперії, за часів арабського халіфата?
— Ну, мабуть, не міг…
— Таки не міг, це я вже й дійсно знаю… Виходить, що тая Гейнева подія одбувалася вже тоді, як арабський халіфат занепав… себто після X віку… Це terminus a quo[32]… Та в Гейне єсть і точніша дата. Царівна в нього зветься Sultanstochter:
…Ну, а султани — відколи вони позаводилися на сході? Не пам’ятаєте?
— Вибачте… трохи призабув… Здається, після XI віку…
— Та вже ж! Бо султанський період — період панування турків… Арабин-озрієць міг бути невільником не інакше, як за пізніших, турецьких часів, себто за часів широко розвитого гаремного життя. А ходити по турецьких садах, стояти коло гаремних фонтанів, бувати серед жіноцтва, зустрічатися з турецькими царівнами — вже ж нікоторим чоловікам турки цього не дозволяють, хіба що євнухам. Чи так?
— Нехай і так, — згоджувався Лаговський, ще не зовсім догадуючись, до чого веде Володимир свою казуїстику.
— В такім разі вся Гейнева подія стає зовсім ясною, наче на долоні. Діло було в султанському гаремному саду, де всі невільники — євнухи. Але туди, через недогляд, попався невільник-озрієць, що не був євнухом.
Гаремна царівна, Sultanstochter, навіть і здумати собі не могла, щоб до гарему… — розумієте, до гарему!! міг затесатися незвалашений чоловік. Вона думала була, що й озрієць не хто, як євнух; а що всі євнухи народ гладкий, товстий, жирний, рум’яний, то вона здивувалася, чого це наш озрієць блідий та й аж сохне. Ну, захотіла розпитатися, що і як. То він їй: «Ба, я не євнух! А коли ти мені оддаси себе, то я аж замучу тебе своїм юнацьким коханням, бо я — озрієць, а озрійці, як пригорнуть жінку, то вже й випустити не хотять, ба навіть з такого кохання аж помирають…» Що далі було, Гейне не каже, та догадатися вже неважко: врадувана царівна, що, замкнута в гаремі, аж пропадала за мужчиною, кинулася озрійцеві в обійми… А озрієць, з любовної голодовки, мабуть, таки й помер на її грудях.