Вони пішли на пристань. Як звичайно буває перед приходом пароплава в Туапсе, тут коло пристані згуртувалося багацько люду, багацько всяких типів, і європейських, і східних. Володимир з професором стали трохи оддалік і приглядалися до всієї тієї публіки та до міцних турків-човникарів, що виряджали свої каюки й спускали в море. Обидва мовчали.
— Знаєте, що я думаю, коли дивлюся на цю людську масу? — ліниво й повільно проказав Володимир. — Дивлюся та й думаю: скільки тут народу крутиться — то кожен-кожен із тих людей був колись бездушною, мінеральною краплиною сперми… Кажу «мінеральною», хоч, напевне, не знаю, чи це так, бо я не натураліст і не лікар… але пригадую, що сперма складається нібито переважно з фосфору… Т-а-а-а-а-к…
Володимир нудно позіхнув. Професор мовчав. У душу його набігала іронія: проти волі згадувалася вчорашня антипатична сцена, якої він був близьким, сусіднім свідком.
— Подивіться на всіх цих людей, що тут погуртувалися, — тяг далі Володимир. — Невже й вам не приходить у голову думка: кожен-кожен із них є ніщо, як результат акту спарування?.. Невже вам не здається, що над головою кожного з них мріє високо в повітрі переплетена в обіймах пара його батьків, au flagrant délit[41], і… наче благодатне ореолове сяйво на іконах… ллється звідти фосфоричний, спермовий дощ… просто на голову кожному з цих людей, що отут стоять?.. Мені зараз здається, що цілий світ — неначе велетенський, колосальний лупанар…
— Такий настрій у вас тягтиметься не більше й менше як три дні, — з начебто байдужною іронічною усмішкою, але навмисне дуже впевненим, тямущим тоном озвався професор. Він, хоч і розумів, що не варто було б пускати цю іронію, та не міг удержатися, бо був проти Володимира трохи вже роздратований.
— Що ви хочете сказати?.. Чому три дні, а не три години і не три місяці? — різко спитав Володимир.
— За три дні… так каже відомий вам фізіологічний закон… те, що ви в своїй любові витратили, мусить поновитися, а тоді і оця ваша tristitia omnis animalis post coitum зникне, — одвітив професор їдовито. Тую вмисну їдовитість зрозумів і Володимир.
— А! Ви підгляділи те, що у мене діялося вчора!.. Нічого казати! По-джентльменськи!..
— Не підглядів, а ви самі зачинили мене на защіпку і не пустили геть із хати! — закипів обурений професор.
— Ну, та байдуже… Humana non sunt turpia[42]… До того ж ви, як поет, повинні признати, що кохатися кожен має право… Але дивіть: самі рекомендуєте кохання, а потім іронізуєте!..
— Вибачайте, Володимире, — роздратованим голосом сказав професор, — я ніколи ані вам і нікому не рекомендував того, що ви звете коханням.
— Jedes Thierchen hat sein Manierchen[43]… Кохаюся, як умію… Та й думаю, що на практиці і в вас не може бути інакшого кохання.
— Несправедливо думаєте!.. На щастя людям, єсть і інакше кохання.
— Ох, яка гордовита мова!.. Чому ж я його не знаю і не розумію, отого «інакшого» кохання?
— Не скажу… Може бути, що ви свої сексуальні сили так уже розтратили, що інакшого кохання й зрозуміти тепер не можете, — саркастично одрізав професор. — Це вже річ загальновідома, що де розпуста, там не буває щирої любові.
Володимира взяла злість.
— А ви, ви, співець ідеального кохання!.. Чого ви так до Зої підсипаєтеся?.. Не того хіба, щоб одбути таку саму сцену, яку я відбув учора з Амалією?!
Лаговському з образи сперло дух у горлі.
— Покиньмо усю розмову, — сухо сказав він, силуючися заволодіти собою, щоб не вибухнути гнівом і не посваритися з Володимиром ущерть. — Я вже багацько разів зарікався балакати з вами на цю тему, бо ви мене не розумієте, а тільки нервуєте своїми заявами… Скажу хіба: коли ви не соромитеся мені підсувати такі інстинкти, то хоч посоромилися б обкидати болотом чистий образ дами!
— «Такі інстинкти»… Гм!.. — глумливо кахикав Володимир, радий, що добре допік професорові і помстився-таки за його попередні іронічні слова… — «Інстинкти»… Гм!.. Думаю, що й ви, поети, з того самого тіста зліплені, що й усі ми, грішні люди… А вже ж навіть і в семінаріях учать, що «всякое бо дыхание любит помахание». Та це, як мовляє Гоголь, «известно даже не учившимся в семинарии»…
Професор не знав, чи піддаватися своєму гнівові, який знов починав кипіти в ньому, чи запанувати над собою і обернути все в жарт та й затерти прикру розмову, яка, певне, доведе до великої сварки з Володимиром. Він обібрав другий шлях. Щоб повернути балачку на мирний тон, він ладен був розсміятися з нечестивої Володимирової профанації церковної мови, аби сумирно забалакати про що-небудь інше. Але ще не встиг Лаговський ані осміхнутися і нічого сказати, як сам Володимир знов забалакав, перебиваючи його: