«Що зробилося з моїм серцем!» — міркує Арістотель:
Далі — звісна історія: Арістотель дозволяє, щоб красуня поїхала на ньому верхи…» — «Ну, та й пам’ять у вас, професоре!» — здивувавсь Аполлон. «Але ж я й досі не розумію, який буде родовід сеї історійки, коли її нема в грецькому життєписові Арістотеля», — знов сказав Володимир. «Мабуть — як багато інших приповістей — і ця приповість, що випрямована проти жіноцтва, прийшла з Індії, — заявив професор. — В санскритській Панчатантрі єсть аналогічна історія про індійського царя Наяду і його мудрого міністра Вараручі; єсть і інші східні версії такого типу».
Се кажучи, він підвівся, щоб іти в воду, і безжурно декламував:
Пішли тоді в воду і Шмідти. І от вони були вже одпливли далеко в море; а професор, увійшовши в воду, зостався був сам коло берега і полоскавсь, коли це раптом із моря підплив до нього з-позаду пустотливий Костянтин, миттю осідлав його в воді та й вигукував: «А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну! Ще минуточки дві! Ще минутку одну!» Професор добре пам’ятає, як він силувався визволитись з-попід свого несподіваного верхівця і жалісно та комічно стогнав, що той його задушить. А в Володимира і Аполлона тоді, так само як у Олександрових двораків у Франкових віршах, «стільки сміху було, що й пером не списать»…
Щезай, спогаде безжурних часів! Щезай, не муч мене!
…………………………………………………………….
Пароплав вийшов із туапсинської затоки, повернув хід свій на північ і попрямував поздовж Кавказького берега, не одпливаючи од землі дуже далеко в море і держачи свій курс на Новоросійськ. Перед очима Лаговського виступила гора з туапсинськими «городськими виноградниками», що лежить на березі з півночі перед Туапсе. Сюди вони надвечір не раз було ходили на прохідку, звідси вони не раз любувалися на Туапсе. Один раз, при місячнім сяйві, вони пробиралися тут серед чарівної гущавини, і професор голосно згадав був тоді Гетеві вірші: «З-поза гілля ллється місяць, вітерець не шелестить, а з похилених берізок свіжий ладан капотить. Скільки щастя й осолоди я з такої ночі п’ю! Скільки любої відради в душу горнеться мою!» На цій строфі він хотів був тоді й спинити свою декламацію, але Володимир насмішливо докінчив вірші: «Ну, й чого б іще бажати? А зачув би любчин клич — дав би тисячу тих нічок за єдину з нею ніч, — і додав: — Тепер я зовсім розумію ваш настрій». Він тоді розсердився був на Володимира. Але виходить, що Володимирова була тоді правда; Володимир лучче, ніж сам він, зрозумів його лицемірну натуру, що в ній нечисті й низькі сексуальні звірячі інстинкти хоронилися під чистими, гарними й високими, але недоговореними реченнями… А потім той самий Володимир, якому він так багато говорив літом прикростей, найбільше од усіх пожалував його… Дорогий, любий Володимире!.. Де ти? Де ти?..
51