Всі інші візники, котрі чують, регочуться. Салопниця плює та й іде далі. Тоді жартун уже й сам регочеться.
— Що це воно за проява? Пані яка, бариня, чи з простих? — питається ніби сам у себе один з-поміж візників.
Веселий візник як стій поважніє, робиться навіть понурий і вдається до нього:
— А ну, поглянь-но, яка тепер година?
— Без п’ятьох минут дванадцять, — каже, дивлячися на вокзальну башту з годинником, той другий.
— Ну, то оця особа — без п’ятьох минут пані, без п’ятьох минут бариня.
Всі звожчики незвичайно вдоволені.
— Позич, Іване, цигарку! Хочеться покурити! — вдається до жартуна ще інший сусідній візник.
— П-о-з-и-ч-и-т-и?! — каже Йван, здивований, і раптом набирає такого гоноровитого вигляду, який доводиться бачити хіба в благородних отців на театральній сцені або ще в ресторанових офіціантів на парадних обідах. Всі візники з великою увагою й цікавістю слухають, що Йван далі виведе, бо в нього вже така непохитна слава гумориста, що аби він губу розтулив, то всі вже наготовлені сміятися.
— Позичити?.. Ні, я такий благородний «господін» і так тебе люблю, що не позичу, але попросту подарую тобі «капіроску» на пам’ять, на «совенірчик»…
І Йван урочисто витягає папіросу — цигарку тую, та й обережно держить її в руці, наче яке свято.
— Ось бери!.. Маєш од мене на пам’ять чудову «капіроску»… з дуже гарної, всесвітньославної фабрики «Чужаго». Кури оцю капіроску щодня на здоров’ячко, разів хоч із тридцятеро на день… І кожен раз, як закуриш, згадуй про мене, про мою вірну любов…
Знов усі ті візники, котрим це чутно, котрі стоять ближче, помирають зо сміху.
— Веселий ти, Йване! — каже один. — Радніший цілу днину жартувати та пісень співати…
— Ще й танців затинати!.. — насмішкувато перебиває йому мову Йван. — От приходь увечері в нашу харчівню, сьогодні там музики гратимуть, — то й ми з тобою потанцюєм, як собаки на прив’язі.
Всі знов аж собі кишки рвуть регочучись.
— Що він там бреше, ота личина? — похмуро питається суворий дід-візник, що стоїть своєю конячкою далеченько од веселого гурту і недочуває слів жартунових, а чує тільки вселюдне реготання.
— Ат! — махає безнадійно рукою другий старий візник. — Оповідає про сон рябої кобили…
Але чого це як стій усі розмови припинилися? Бо пригнався сподіваний кур’єрський кавказький поїзд, повний багатеньких пасажирів. Почалося гукання, торгування про ціну… Рух… Метушня…
В тім поїзді їхав і слабовитий професор московського університету Андрій Іванович Лаговський, що мусив через малярію й болюче знервування покинути тепле Туапсе ще тепер, у початку серпня, в самісінький розгар виноградного сезону, і приїхав до холодної Москви.
Він найняв веселого звожчика Йвана.
— Тільки ж підсобіть артільникові примостити мого чемодана отут у передку коло вас на козлах, — вдався він до Йвана сумовитим тоном. — Адже вам не тісно буде так сидіти?
В Москві на візників усі говорять «ти». Навіть щонайдемократичніші люди, котрі всім слугам кажуть «ви», — то й вони на візників кажуть «ти», бо то такий спосіб у Москві, такий московський usus[53]. Лаговський титулував Івана «ви», бо зріс у Києві.
— Хіба ж на передку іще хтось другий сидітиме, окрім мене? — спитавсь Іван.
— Та ні… Я про вас одного кажу, — лагідно й тихо вимовив професор. І Йванові чогось жалко стало на свого смутного і надто ввічливого пасажира.
Примостили й чемодана й саквояжа на передку. Кінь рушив.
День був сірий, холодний, непривітний, московський серпневий. Професор дививсь понуро. Та Йванові не бажалося сумувати, а була охота весело балакати, правити всякі теревені, хотілося й сідока свого розважити.
— А що, паничу? Чи дуже важко вчитися, чи дуже любо? — спитав він.
— Ви ж звідки знаєте, що я панич, а не жонатий пан? — здивувався Лаговський. — І чому ви думаєте, що моє діло — наука?
— А хіба важко вгадати? Приїхали з кур’єрським, отим бакинським поїздом, з теплих вод — значиться, багатенькі нівроку; а вдягнені — так попросту… на пальті навіть двох ґудзиків не стає… та ще й галстучок потертий… Були б жонаті — вже ж би були гарно вбрані по-модному… А про книжки я догадавсь, як становив чемодана на передок: «Щось дуже важкий, — думаю, — певне, з книжками!.. І малий саквояж — такий самий важкий, отож і там книжки». Або не вгадав?
Візникова догадливість зацікавила професора. Він розбалакався з ним. Іван сипав жарти, як з міху, і професор не в замітку собі трошки розвеселився.