Хана стягнула сіре простирадло з піаніно й потупцювала до кутка кімнати, тягнучи його за собою, наче саван, наче рибальську сіть.
Жодного вогника. Вона чує здалеку гуркіт грому.
Постояла біля піаніно. Не опускаючи погляду, простягла руки і почала щось награвати, звуки перетворювалися на хребці, вибудовували кістяк музики. Дівчина щоразу зупинялася, зігравши кілька нот, ніби витягала з води руки й дивилася, що ж вона упіймала, а потім продовжувала, додаючи нових кісток до скелету мелодії. Рухи її пальців уповільнилися. Хана не одразу помітила, як двійко чоловіків увійшли крізь французьке вікно, поклали рушниці на піаніно і мовчки слухали її гру. Акорди наповнювали повітря видозміненої кімнати.
Її руки повисли вздовж тіла, одна боса нога натисла на педаль, вона далі грає пісеньку, якої навчила її мама, яку виконувала на усіх поверхнях — на кухонному столі, на стіні, коли підіймалася сходами, на власному ліжку перед тим, як заснути. Вдома вони не мали інструмента. У неділю зранку Хана навідувалася до місцевого громадського центру і грала там, але впродовж тижня вона практикувалася, хоч би де була, вивчала ноти, які мама малювала крейдою на столі, а згодом витирала. Вона вперше сіла за інструмент тут, хоча й жила на віллі вже понад три місяці, хоча помітила його першого ж дня, коли зайшла сюди крізь французьке вікно. У Канаді піаніно потребує вологи, щоб не розсохнутися. Якщо відкрити задню кришку і встановити всередині склянку з водою — за місяць посудина спорожніє. Татко розповідав їй, що гноми полюбляють перехилити чарочку, але не в барах, а неодмінно в піаніно. Вона ніколи в це не вірила, хоча спершу думала, що воду випивають миші.
Блискавка висвітила долину — схоже, що буря не вщухатиме цілу ніч, — і дівчина побачила, що один із солдатів був сикхом[24]. Хана припинила награвати, всміхнулася й відчула подив і полегкість, блискавка змигнула так миттєво, що дівчина встигла побачити лише тюрбан і металевий блиск мокрої зброї. Відкидну дошку з фортепіано зняли кілька місяців тому і використовували як операційний стіл, тож рушниці лежали на краю клавіатурної виїмки. Англійський пацієнт міг би впізнати цю зброю. Дідько. Вона оточена іноземцями. Жоден з них не італієць. Романтика вілли. Що б сказав Поліціано, побачивши цю драматичну сцену 1945 року: двоє чоловіків і жінка біля фортепіано; війна майже скінчилася, а рушниці волого зблискують щоразу, коли блискавка проноситься кімнатою, насичуючи усе кольором і тінню, що півхвилини гучні вигроми розламують долину навпіл, многоголоссям розливається музика, лунає штовханина акордів, як запрошую на чай я солоденьку…
— Знаєте слова?
Жоден з них не поворухнувся. Хана полишила складати акорди й дозволила своїм пальцям заблукати у лабіринтах збереженої глибоко в пам’яті мелодії, перериваючи джазовими фрагментами невигадливий мотив, тікаючи від банальності.
Коли блискавка вкотре освітлює бібліотеку, чоловіки дивляться на дівчину, їхній одяг ущент мокрий, її пальці виграють проти спалахів і грому й водночас рахуються з ними, заповнюють паузи між зблисками. Обличчя дівчини страшенно зосереджене, і чоловіки розуміють, що стали для неї невидимками, мозок її намагається пригадати материні руки, котрі відривають смужку газетного паперу, змочують його під краном на кухні й витирають заштриховані ноти й переплетіння клавіш. Хана йде на заняття до громадського центру, де зможе пограти по-справжньому, вона й досі не дістає до педалей, тому грає стоячи, натискає ногою, взутою в сандалію, на ліву педаль і слухає цокання метронома.
Їй не хочеться зупинятися. Кидати ці слова старої пісеньки. Вона уявляє всі ті місця, куди закоханий веде свою солоденьку, де не пиячать боввани, де повно дружніх людей. Вона підіймає голову й киває, як підтвердження про завершення гри.
Караваджо проґавив цю сцену. Коли він повернувся, Хана й обидва солдати саперського підрозділу готували на кухні канапки.
24
Сикхи — народ, що проживає на території Індії. Послідовники релігійно-реформаторського руху.