Собор владик у 1147 році зірвав з царгородським патріярхом та більшістю голосів усіх українських владик проти двох північних (новгородського та смоленського) поставив без згоди Царгороду київським митрополитом українця Клима Смолятича (1147-55), давши йому благословення мощами римського папи Климентія. Після Клима Смолятича всіми київськими митрополитами були аж до татарського нападу греки, які з патріотизму до своєї країни прикріпили українську Церкву до царгородського патріярхату.
В. Біднов,[4] другий визначний історик української Церкви, переповідаючи її дії перших часів, ніде ні словом не згадує наведені Чубатим факти звязків України з римською Церквою. Він стверджує, що українська Церква від св. Володимира була залежна від царгородського патріярхату без перерв аж до 1685 року, коли перейшла під зверхність московського патріярха. Відношення української Церкви до Риму характеризує Біднов так:
«Вже в домонгольську добу склався той лад церковного життя та звичаї, які спостерігаємо пізніше. Вже тоді панувала та неприхильність до Риму та взагалі до латинства, що особливо яскраво виступає в ХVІ-ХVІІІ вв. Неприхильність цю бачимо і в нашім літописі (Володимир Великий заявляє папському німецькому місіонерові: «отци наши сего не прияли суть») і в полемічних писаннях наших митрополитів (Йоана II та Никифора) та інших авторів. (Обидва ці митрополити були по національності греки і як такі обороняли рідний їй грецький Царгород проти чужого Риму. — Примітка наша — М. Н.). Правда, князі були в дипльоматичних та торговельних зносинах із західньо-европейськими краями, своячились з монархами латинського Заходу, та це зовсім не прислаблювало неприхильности до латинства».
Коли уважати погляди Біднова за правильні, то подружжя Генриха І з Анною Ярославною було б цілком неможливим, а якщо б навіть сталося доконаним фактом, то мусіло б натрапити на сильний спротив з боку римської Церкви, що напевно залишило б якісь сліди у виді анатеми, чи принаймні неласки у римського папи. Не забуваймо, що це діється в XI сторіччі, коли сила й влада римської Церкви на Заході була така велика, що перед нею тримтіли всі суверени від князів і королів аж до самих імператорів включно. В цьому часі, часі нечуваної релігійної нетерпимости й цілковитої залежности всього світського від духовного, мішане подружжя католика з некатоличкою було річчю крайнє неможливою і, як ми вже про це згадували, Генрих І — свідок упокорення свого батька — ніколи не зважився б на такий небезпечний для себе й для свого молодого королівства крок.
Коли ж подружжя французького короля-католика з нашою Анною Ярославною сталося таки доконаним фактом, то мусимо згодитися з проф. М. Чубатим і визнати, що Україна часів Ярослава Мудрого почувала себе в єдності з римською Церквою всупереч своєму грецькому обрядові й таким чином подружжя її княжни з католиком не могло зустріти ніяких перешкод релігійного характеру з боку римської Церкви, як також не було потреби ні вимоги зміняти самій Анні Ярославні своєї віри.
Зрештою, вся дальша поведінка, всі вчинки Анни, як королеви Франції, вказують на її приналежність до католицької римської Церкви, її врочистий обіт, про який буде мова в дальших розділах і якому Франція завдячує абатство св. Вінкентія в Санліс, щедрі дотації для безчисленних інших манастирів, говорять недвозначно про те, що вона була й почувала себе католичкою.
Мало цього. До наших часів зберігся власноручний лист, написаний до Анни Ярославни папою Миколою II в 1059 році, отже пять років після остаточного розриву між Східньою й Західньою Церквами. В цьому листі папа вихваляє її глибоку віру, побожність, доброчинність і всі інші чесноти, з якими вона «виконувала свою королівську гідність». Текст цього листа латинською мовою знаходиться в «Recueil des Historiens de France», Т. XI., стор. 653.
З уваги на все повище, претенсії деяких істориків, будьто би Анна Ярославна до смерти держалася своєї православної віри, треба вважати безпідставними й невідповідаючими об'єктивній історичній правді. Віра Анни Ярославни не могла бути ніякою перешкодою для її одруження з Генрихом І, бо ж були вони обидвоє однієї віри, дарма що різних обрядів, тобто різних зовнішніх виявів єдиної Христової Церкви. Ніде, в ніяких старих французьких хроніках, нема навіть найменшої згадки про перехід Анни на католицьку віру, що мусіло б було обов'язково статися, коли б її віра була іншою.
Зрештою в часах, про які мова, сьогоднішні такі зрізничковані в нас вислови як католицький і православний, були вживані без різниці так у всій Східній, як і в Західній Церквах, бо ще раз з притиском підкреслюємо, що тоді Христова Церква творила єдине тіло. Доказом цього хай послужить хоч би й таке, що в українській католицькій церкві до сьогодні співають на Службі Божій «і всіх нас православних християн нехай помяне Господь Бог і т.д.», а в українській православній церкві на вечірні співають «утверди, Боже, віру католицьку (кафоліческую) і т. д.». Сьогодні це декому видається дивним і несерйозним, бо вікова боротьба двох віток однієї Церкви викликала заперечення цих висловів одним другого.
5. — Анна Ярославна королевою Франції
Вирішивши просити руку Анни Ярославни, король Генрих І вислав до Києва сватів в особах Готіє Савейра (Мудрого або Вченого) — єпископа міста Мо, Роже — єпископа Шальону-над-Марною, і Ґозлєна де-Шаліняк з численним почотом інших вельмож королівства. Це знатне посольство виїхало з Франції на початку 1048 року й вернулося з Анною Ярославною рік пізніше, на початку 1049 року.
Королівський шлюб відбувся 14 травня цього самого 1049 року в славному місті Реймсі, в якому коронувалися всі французькі королі. Чудова реймська готична катедра тоді ще не існувала, її збудовано щойно в XIII сторіччі.
Анна, народжена в 1024 році, мала тоді 25 років, була надзвичайної вроди й належала до плодючої раси. Це все давало підстави сподіватися, що молодий капетинзький рід скоро матиме наслідника. Кілька років минуло й ці сподівання не здійснювалися. Королеву огорнув сумнів і неспокій і вона зложила врочисту обітницю будувати й вивінувати манастир, якщо Бог поблагословить її сином. І справді, незабаром після цього посипалися діти одне по однім, скоріше ніж цього бажав собі добряга король, що мав звичку міряти обіцяну заплату розміром одержаної ласки. Уважаючи одначе ласкавість Божу супроти нього занадто щедрою, він, доки жив, не дозволяв Анні сповнити зложеної Богові обітниці, помимо її наполегливих просьб. Це, зрештою, в нічому не попсувало супружого співжиття королівської пари, доказом чого служать численні грамоти, підписані Генрихом І і Анною Ярославною, його жінкою. І так:
12 липня 1058 року Анна фіґурує в грамоті, даній Генрихом манастиреві в Сен-Мор-де-Фоссе під Парижем.
5 серпня цього ж року Анна потверджує іншу грамоту, надану її чоловіком в користь абатства в Ганон.
29 травня 1059 року вона бере участь в коронації свого найстаршого сина Пилипа в Реймсі, як про це свідчить документ, виданий цього дня в користь манастиря в Турнюс.
Цього самого року потверджує вона також грамоту, яка дозволяє Гуґові — одному з королівських урядовців — віддати церкву святої Марії монахам абатства в Кульомб.
В 1060 році Анна затверджує ще й грамоту, яку дав король манастиреві в Сен-Мартен-де-Шан.
Після одинадцяти років взірцевого подружого життя з Генрихом Анна повдовіла. Генрих І помер 4 серпня 1060 року у Вітрі-о-Льож коло Орлєану. Існують здогади, що перед своєю смертю король хотів передати регентську владу в королівстві своїй жінці Анні Ярославні. Коли ж одначе вона категорично відмовилася, регентство перебрав шваґер короля, Бодуен V, граф Фляндрії. За Анною залишилося право опіки над молодим престолонаслідником, малолітнім королем Пилипом — її найстаршим сином і над рештою дітей, тобто двома молодшими синами: Роберт, що молодо помер (десь після 1063 року) і Гуг Великий, пізніше граф де-Крепі й основоположник королівської бічної лінії Вермандуа, що дала Франції пізніше кількох королів.