Хто ж се в білій одежі уноситься в мраці над водою? Що так таємно шепчуть верби між собою?… Що розказують своїми запахами квіти на мочарах? Яку чарівну мельодію виграє хтось на листочках осоки!.. Наче відгомони тої пісні, яку співають у кришталевих палатах, що міняться у ясних просторах вод…
Ох, які довгі, ясні дороги до кождої кімнати, як чудово ламається світло у брилянтових вікнах, – як ясніють на вежах білі, холодні огні…
А там… у лісі ненюфарів, на килимі із незабудок, у тіні гордих лілій – вона, моя Марусенька!.. Усміхається!.. Кличе д’собі!
Вкінці я знайшла тебе, моє щастя єдине! Під сею тихою заслоною вод ніхто й не здогадувався скарбів чудових.
Як тут безпечно!
Тільки перейти треба було те зимне, грузьке багно й оставити за собою ту важку колоду, що в’язнила мою душу! – І тепер пригорнеш ти мене тут у своїм царстві. Бач – я вже переступила його останній поріг й прийшла до тебе!..
Богдан Лепкий
9.11.1872 р., с. Крегулець, Тернопільщина – 21.06.1941 р., м. Краків.
Визначний поет, прозаїк, літературознавець. Працював спочатку гімназіяльним учителем, а згодом професором Ягайлонського університету в Кракові. Автор численних оповідань, повістей, історичних романів, зокрема трилогії «Мазепа». Належав до модерністського об’єднання «Молода муза». Літературну творчість розпочав у середині 1890-х рр.
Старий двір
По легкім туркоті повозу пізнав, що з мурованої дороги звернули на польову.
По обох боках хвилювало дозріваюче збіжжя.
Останні відблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.
Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.
Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.
– А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.
Цей глянув в напрямі батога. Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м’яко-темного лісу. З-за лісу виринав місяць уповні. У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.
– Буде погода, – сказав візник і скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.
Брама до двора була відчинена. Об’їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам’яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері. Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.
Цей спитав:
– Пан управитель дома?
– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.
– А переночуєте мене?
– Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.
– Ну, то й гаразд.
Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам’я і поміг йому вилізти з високого ф’якерського повозу.
– Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.
– Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.
Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:
– Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.
Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.
За хвилину вернув з валізою.
– Спасибі вам, – не знаю, як на ім’я…
– Ксаверій.
– Спасибі вам, Ксаверій, – сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.
– Що пан позволять на вечерю? З дробу[10] може бути що завгодно.
– Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип’ю радо.
– Слухаю пана… – і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі ґудзики з п’ятипалковими коронами.
В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.
Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.
Потім оглянув образи і підійшов до дверей.
Вели до малої ошкленої веранди з пов’ялими квітками. Видко, не було їх кому пильнувати. Взагалі будинок подобав на зачарований двір. Паркети скрипіли, двері співали, годинники розказували якісь незрозумілі казки. Крізь відчинені двері до сусіднього покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродій, з підголеним чубом, здвигав раменами і ніби питався: «А він тут чого?»
Чого?… Цей маєток мають парцелювати. Хоче купити собі декілька моргів і двір, щоб мав де з родиною провести час літнього відпочинку.
Була це здавна його улюблена мрія. Місто виснажує чоловіка, робить його подібним до паперового цвіту, без ароми і без привабу життя. Дійсно, мешканці міст, особливо великих, шукають радости не там, де треба, а куди їх тягне уява, їдять хліб, але не знають, звідки він береться, діти часто не бачили збіжжя на очі і не знають що жито, що пшениця. Невже ж воно добре і здорово? Ніяк ні! Мрії Рескіна й Куліша про хуторний устрій мають багато дечого доброго за собою. Поки був молодий, не думав про те, але тепер, як п’ятдесятка за плечима, чує, що мати-природа гнівається на свого марнотратного сина. Треба вертати до неї, як не на все, то хоч на два-три місяці щороку, тоді, як вона в повному розквіті своїх невмирущих сил.
– Вечеря на столі! – почувся голос Ксаверія, що стояв у широко відчинених дверях до їдальні, випрямлений як свічка, в чорному фраку і в білій краватці. Бокобороди ніби нарочно розгорнув, щоб видно було білу краватку і чистий перед сорочки.
Хрустальний павук освічував круглий стіл, на котрім стояло одно накриття. Гість сів, білу скатерку положив на коліна і, набираючи страву з півмиска, котрий йому подавав Ксаверій, спитав:
– Пан і пані давно виїхали за границю?
– Ще весною.
– А коли вернуть?
– Невідомо. Тут тепер управитель господарює, а властиво – ліквідує.
Останнє слово вимовив з жалем.
Про тую ліквідацію говорили недогарки свічок у павуці і порохи на меблях і тюлеві занавіски при вікнах, на котрих навіть не дуже-то вправне око могло пізнати сліди тютюнового диму. Тільки квіти в японській вазі серед стола були свіжі й розкішні, якби їх ця ліквідація не торкалася. Були вони тут одиноким живим і привабливим явищем, бо від усього иньшого дихав смуток минулого й пережитого, – не виключаючи і Ксаверія, хоч мав фрак і білу краватку.
– Ксаверій довго служить?
– З діда-прадіда. Тут я зріс, тут гадав і вмирати. А тепер…
Не докінчивши речення, змінив таріль і подав солодке.
– Ви непотрібно зготовили таку вечерю. Маєте знаменитого кухаря!
– Колись тут усе, можна сказати, було знамените.
– Колись!
– Так, бо тепер багато змінилося. Тепер головна річ – столиця і заграниця, а про рідне гніздо ніхто не дбає, тому до нього летять чужі птиці… Може, я собі забагато позволив сказати, вибачення прошу.
– Нічого. Я ж вас питав, бо не привик мовчки їсти… Вина не наливайте. Не хочу. Вип’ю гарячого чаю. Другі по чаю заснути не можуть, а я не сплю, як його не вип’ю.
– Я знов, як дозволять пан сказати, люблю до подушки чарку полинівки. Без того погані сни маю, як ось ніби мене покійний пан за вухо тягне або дід нинішнього дідича каже замкнути в ледівні, бо й таке колись бувало… Кожний чоловік, як лікарі говорять, має свою «конституцію».