Хто в таке міг вірити? І хто міг і далі вірити таким безсоромним брехунам — приблудам, які скаламутили півсвіту брехнею?
Може, через те, що коли стало можна не слухати цю брехню, а слухати правду інакшу, в Івановім краю і на землях Іванових дідів подурілі від дозволу, розгубленості й жаху люди найперше кинулися до церков. Та якби ж то по віру… А то ж одне перед одним обвішували шиї кілограмовими золотими хрестами — ніби бажали зважити на вазі свого Бога і віру в нього. Упав на людей якийсь безум, так, наче наступив мор розуму, ніби напилися люди перед тим отруйної дурленини,[7] що одібрала їм здатність мислити: і почали люди віру свою ділити, в заморських церквах хреститися, чорних пасторів і проповідників на стадіонах замість у храмі слухати, до Бога говорити по-всякому, лише не по-своєму…
І скажіть тепер із телевізора Іванові, що це не Ангел Диявола пустив розумних людей блудом!
Та навіть мертвий Іван у це не повірить. Не повірить — і край, бо навіть блуд у цей час інакший — без просвітку блуд теперішній, без надії: люди не мають коли жити, не те, що вникати у своє або чуже серце. Що казати тепер про душу, коли люди у світовому гармидері й гаморі слово таке — «душа» — забули. Люди рахують гроші — і не рахують свої дні. А душі й не згадують.
І так цілий світ!
А колись цим людям доведеться порахувати все, як тепер прийшло Іванові. Ой, прийде час…
Кліпнув — і нема чоловіка.
І вежа упала!
І кінець світу настав — бо кінець людині прийде, як оце прийшов Іванові. І що йому з того, що світ довкола скаче і плаче, буянить світ — а Йвана нема.
Оце ще зо два рази умре, поки вже мертвий, поки додивиться це чорне кіно із своїми синами — та й помандрує собі «ІванкО солоденький», як любила казати колись одна добра жінка, десь так далеко, так далеко — туди, куди всі прийдуть, але ніхто звідти не вернеться.
Хіба люди про це думають? Вони ж не знають, як то лежати мертвому при неприкритому дзеркалі у своїй хаті, без свічки, плачу за собою не чути, на сором дітей дивитися — і не розуміти: то люди чи звірі в людській подобі перевертають татову землю за жменьку паперу?
Може, це і є кінець світу, лише ніхто не сповіщає про нього?
А із телевізора, добре, хоч сьогодні не виповідають, який Іван був поганий, коли був молодий і податливий, коли ще не знав, що для кожного є своя вежа і ще не було такої, яка б не упала. І для кожного в цьому світі є свій страх, який не дає перепочинку на життя.
О, певно що так…
У телевізорі Івана гудили.
У селі гудили.
Мітинг проти свинячого грипу збирали — а все одно на Іванове життя пальцями показували, ніби саме він, Іван чи такі, як він, став призвідцем усіх людських бід на цій землі, а на своїй — найбільше.
А самі? Чим вони відрізняються від Івана, ті, що відважилися його судити? Лише тим, що не мають щупаків? Так замість щупаків у них інакші інструменти. Чим їхнє життя чистіше від Іванового? Цього навмисне обдурили, того обікрали, ще іншого стрімголов пустили, того в асфальт затрамбували, отруїли, колесами розчавили.
І скільки кінців світу при цьому наступило — хтось рахував їх, хтось обліковував?
А він, коли жив, хотів був із кимось сперечатися, та бесіду довгу, як осінній дощ, затягнути! Він би їм розказав про причини свого життя, щоб не лінчували його так осудливо і безжально — і нічого не пробачали. Хрест Іванові завтра на цвинтарі людські руки зведуть, а з телевізора ті, хто не мав ніякого права на суд, скільки разів на таких Іванах хрести поставили та життя їм поперекреслювали?
Івана вони запитали, що Іван на це скаже? Хіба їм кортить знати, чому Іван колись послизнувся, а далі — жив стрімголов? Як йому було жити головою донизу, їх це пече?
Люди вчасно той знак прочитали — і знов озлобилися люди на Івана дуже. І гойднула гойданка Івана — мало не вбився. А вже було якийсь час утихомирилося. Вже не виповідали йому денно і нощно, не плювали у спину.
Чи знали, що Іван сам себе судив у час безсоння і страху?
Він же не спродав залишки совісті, цей дурний Іван, що хотів просто жити, але не думав про щупаки, якими обклали його ті, що колись нагло вибили землю під його молодими ногами, ніби вибили вікна в хаті!
Вони думають, що то так просто було жити прибитому власним страхом? А то ж так, ніби хто сокиру над схиленою головою заніс. Навіщо зараз знов розворушили цей гадючник? За три чисниці до Йванової смерті? Він умре і без нагадування. Він своєю смертю умре — і зло своє нікому не заповість. Гроші комусь відкаже, а сподіяне зло — точно нікому не передасть у спадок. Дайте, добрі й недобрі люди, Іванові вмерти і забрати з собою своє, недобре… А ви і без Іванової смерті собі гроші заробите.