— Темрякосе, це все дуже мило, але не годиться так просто переходити з одного табору в інший, — повчально промовила принцеса. — Скільки вже селенелій ти переслідуєш мініпутів, і навіть якщо мій народ тобі вибачить, йому все одно потрібен час, щоб забути всі образи, що ти заподіяв!
Темрякос понурив голову.
— Я… розумію… мені шкода… — з відвертим каяттям у голосі прошепотів він.
Селенія подивована, і їй усе важче стримувати свої почуття.
— Як на мене, перехідний період потрібен. Виріши свої проблеми з батьком, і я обіцяю, що внесу твоє питання на раду мудреців!
— Справді?! — зрадів Темрякос, як дитина, якій пообіцяли зірку з неба.
— Слово принцеси!
У душі вічного вгіяка буря — йому хочеться усміхатися і плакати одночасно. Відчуваючи повінь незнаних раніше почуттів, він запанікував і, якби міг, зразу ж звернувся б до лікаря. Насправді йому медична допомога не потрібна, бо діагноз нескладний: у Темрякоса прокинулися емоції. Раніше вони спали, бо йому хронічно бракувало любові, тож і розбудити їх не було кому. І якщо йому все ж таки випишуть рецепт, то в ньому буде приблизно таке: «Темрякосе, навчись усміхатися іншим, і тоді інші усміхнуться тобі!» Це прописна істина — її можна прочитати у Великій мініпутській книзі на сторінці сто одинадцятій.
Кошик будівельного крана торкнувся підлоги, і троє наших героїв вискочили з нього.
— Треба наздогнати У! — вигукнув Артур, озираючись навсібіч.
— Згода, його потрібно наздогнати, але як нам бути з такими маленькими ногами? — насмішкувато відповіла Селенія.
— Зараз щось вигадаємо! — відповів Артур, не припиняючи озиратися.
Нарешті за кутом напівзруйнованого карткового дому він побачив те, що шукав — прекрасний американський джип, удосконалений хлопчиком власноруч. Він замінив звичайні колеса на тракторні, і тепер автомобіль схожий на міжпланетний всюдихід.
— Ой, невже ти нас примусиш сісти в цього монстра на колесах?! — жалібно писнув Барахлюш.
— Будь ласка, без реплік! Можеш іти за нами пішки! — насміхалася з нього Селенія, сідаючи в кабіну.
Принц удавав із себе незадоволеного, але поліз за нею.
— Готові? — лукаво поцікавився Артур.
— Та ніби, так! — відповіла принцеса, ухопившись за петлю безпеки.
Артур стукнув дверцятами і увімкнув електродвигун. Суперджип з підскоком рвонув із місця. За кілька хвилин Артурові вдалося приборкати залізного коня, і вони помчали, лавіруючи між стосами розкладених на підлозі книжок. Набираючи швидкість, джип летів до дверей.
— А ти певен, що він проїде під дверима? — спитала принцеса, позираючи на високий дах кабіни.
— Ніскілечки не певен! — бадьоро відповів Артур, примушуючи пасажирів затамувати подих.
Автомобіль ось-ось уріжеться в двері, але в останню хвилину Артур викрутив кермо і, заплющивши очі, скерував його в щілину, яку зненацька помітив. Тріски полетіли врізнобіч, петлю безпеки вирвано з м'ясом, але наші мандрівники встигли нагнути голови, інакше їх би спіткала доля Марії-Антуанетти[1].
— Якби ти так їздив на гамулі, тебе давно би позбавили прав! — гнівалася Селенія, намагаючись перекричати шум вітру, що бив у обличчя.
— Права? Щоб їздити на гамулі, потрібні права?
— Так! Навіть двоє прав, якщо гамуль двогорбий.
— У нас, щоб сісти за кермо, теж потрібні права, але я ще не досяг того віку, коли можна скласти іспит!
— Якщо ти їздиш без прав, то чому тебе ще не забрали в поліцію? — дивувався Барахлюш.
— Напевне, тому, що поліція не може мене впіймати, адже мій зріст — всього два міліметри! — веселився хлопчик, оминаючи на повній швидкості розгублених мурахів.
— У, тля безголова! — гукнув один із них навздогін джипу.
Автомобіль перетнув сходовий майданчик і, не гальмуючи, пронісся мимо великого чорного жука. Комаха розплющила свої флуоресцентні очі і, злетівши, кинулася навздогін.
— Звідки це він? — спитав Артур, помітивши переслідувача в дзеркалі заднього огляду.
— Це транспортна поліція! — відповів Барахлюш.
Жук летів, як військовий винищувач, а його очі світилися, мов фари.
— Транспортна поліція? Звідки? Що вона тут забула? — дивувався Артур.
Жук увімкнув сирену.
— Зважаючи на те, що всі мурахи їдуть в одному напрямку, а ти сам — у протилежному, отже, ти порушник! — розтлумачила Селенія.
Артур закрутив головою, відганяючи від себе погані думки.
— Це неможливо!
1
Марія-Антуанетта — французька королева, якій під час Французької революції 1789–1799 рр. відтяли голову за рішенням суду.