— Купую тему, — зітхнув Ігор. — На пні. Готовий доповісти завтра на редколегії. Як називатиметься матеріал? «Удар по рідному нехлюйству»? Чи «Реанімація рідного «тягти й не пускати»? Подумай над заголовком, щоб не дуже наших ретроградів лякати.
О пів на дванадцяту подзвонила мама.
— Мене дуже непокоїть Лис, — вказала вона сердитим голосом; «Лисом» називала молодшу доньку Степанова. — Ось-ось почнуться екзамени, а вона зовсім запустила фізику.
— Мамочко, але ж в акторському училищі фізика не потрібна.
— Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…
— Ну й що ж ти пропонуєш?
— У мене стенокардія. В лікарню треба…
Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, — подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!
3
… Близько третьої ночі його розбудив дзвінок; одразу зрозумів: з-за кордону, дзвонять, мов на пожежу.
— Вітаю тебе, — голос князя Євгенія Ростопчина був хрипкий, мабуть, гуляв, щойно повернувся до себе в замок: один, як палець, никає серед шаф з книжками, статуй, гобеленів. — Хочу порадувати тебе сенсацією…
— Валяй…
Ростопчин засміявся:
— Боже, як по-російськи!
— У тебе зараз котра година?
— А бог його знає… Ніч.
— Значить, у мене ранок.
— Ти сердишся? Не радий сенсації? Я пробивався до тебе цілу годину…
— Не терзай душу, Женю…
— Мені сьогодні дзвонив Фріц Золле. Він збирав документи про те, що картину Врубеля, яку виставляють на торг у «Сотбі», на Нью-Бонд стріт, було, очевидно, викрадено з музею в Ровно. Він підтвердив правоту милого Георга Штайна. Отже, сідай у літак і прилітай у Лондон. Торг відбудеться дев’ятого травня, я зупинюся в готелі «Кларідж», його хазяїн мій давній друг, економія насамперед, він мене тримає безкоштовно, як релікт — російський князь у готелі англійської аристократії. Восьмого травня о десятій чекаю тебе в лобі[2], там кафе, ти мене побачиш… Послухай уривок з листа Врубеля… «Сотбі» наводить у каталозі чорновик: «Живу в Петергофі…
Цікавий один дідусь; темне, як старий мідний п’ятак, обличчя з вицвілим жовтуватим волоссям і в повсть збитою бородою. Човен його всередині й зверху нагадує відтінки вивітреної кістки; з кіля — мокра й бархатисто-зелена, неначе спина якогось морського чудовиська, з латками із свіжого дерева… Приклади до неї бузково-сизувато-голубуваті переливи вечірніх хвиль, перерізаних якимись химерними згинами блакитно-рудо-зеленого силуету віддзеркалення…» Яка краса, Дмитре! Я бачу цю картину, вона в мене вся перед очима! В каталозі сказано, що на продаж приготували цілу паку листів! Про нього, Врубеля, і про Верещагіна! Це ж сенсація! Так що до скорого! Чекаю!
… Він чекає мене восьмого травня в лобі, готель «Кларідж», Лондон, Англія, подумав Степанов, закурюючи. А я повинен знайти редакцію, яка дасть гроші на цей політ. Повинен. Або витрясти бабки з ВААПу, там щось лишилося на рахунку, туди переказують вільно конвертуючу, хай їм грець! Чорт, та про що ж це я, справді?! Знайшли нашого Врубеля, а я про неконвертуючу… Знайшли Врубеля… І листи…
І
«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!
Безмежно був радий, одержавши Вашого люб’язного листа. Дуже порадували Ваші слова про те, що мій огляд переставлено на номер раніше. Я, як завжди, сиджу на мілині, а хазяїн мебльованих кімнат — пан суворої вдачі, скупердяга й акуратист.