7. Персонаж і маска Арістофана: закодоване послання про Ероса через Музу комедії [189с4-193е2]
«Кожен глибокий розум, — писав Ніцше, — потребує маски, ба більше, на кожному глибокому розумі з плином часу наростає маска завдяки незмінно перекрученому, а власне, заяложеному й завченому тлумаченню кожного його слова, кожного кроку, будь-якої ознаки його життя»[8]. У цьому тексті нема конкретних покликів, але, на нашу думку, він допомагає краще зрозуміти драматургічний задум Платона і роль деяких символічних масок у його творі.
Платон жив у час, коли закінчувалася культурна революція епохального масштабу, коли письмо здобуло перевагу і остаточну перемогу над усністю. Він охоче прийняв письмо, але не його аксіологічну вищість над усністю. Він прагнув повністю підпорядкувати письмо усності, розуміючи письмо головно як засіб для пригадування речей, які читач уже має знати, які він уже пізнав іншим способом, тобто через усність. Труднощі, до яких призвело зіткнення цих двох типів культур, пояснюють Платонове розуміння писання як гри — гри хай і вищого порядку, та все-таки гри. Пережиття цього зіткнення як конфлікту привело Платона до висновку, що найбільші зусилля слід вкладати саме в діалектичну усність [Phaedr. 274c-278b][9].
Щоб передати вчення про Ероса як тугу за Єдиним, Платон виводить на сцену маску найзнаменитішого комедіографа, який за допомогою поетичних образів Музи комедії робить натяк саме на ці найважливіші ідеї, які Платон відносив до неписаних вчень, але які він винятково щедро, хоч водночас завуальовано і еклектично, представив у Бенкеті.
Щоб увиразнити появу маски Арістофана і виділити його промову з-поміж усіх інших, Платон не дає йому взяти слово, коли випадає його черга. Він насилає на Арістофана сильну гикавку. Замість Арістофана слово бере лікар Еріксімах, який, окрім іншого, радить Арістофанові засіб, як позбутися гикавки, — у відповідний момент сильно пчихнути [185е1-3].
Потім він дає повернутися до основної тези Арістофанової промови віщунці Діотимі з Мантінеї [205е1-206а2]. Діотима внесе незначну поправку і відкриє належну перспективу, з якої має сприймати основну тезу Арістофана підготовлений читач, обізнаний з речами, представленими тут за допомогою низки прозорих метафор. Самому Арістофанові Платон свідомо не дасть вступити в дискусію із Сократом. Саме тієї миті, коли Арістофан попросить слова, у залі несподівано з'явиться Алківіад з ватагою вуличних гульвіс [212с5-9]. Насправді Арістофан не міг і не повинен був сказати щось у відповідь, адже під його маскою промовляв сам Платон.
Коли, за порадою лікаря Еріксімаха, Арістофан врешті випчихався і гикавка його минула, він виголосив промову, що стала знаменитою. Промову Арістофана високо оцінюють також з огляду на її естетичну вартість.
Насамперед Арістофан згадує про первісну природу людей, яка була іншою, ніж тепер. Людей було три роди: чоловічий, який походив від Сонця; жіночий, який походив від Землі; і андрогінний, який поєднував чоловіче та жіноче начала. Кожна людина, належачи до одного з цих родів, була самодостатньою — могутньою і сильною. У своїй могутності люди задумали навіть піднятися на небо, щоб скинути богів. Тоді Зевс, порадившись з іншими богами, вирішив провчити людей і наказав розділити кожну людську істоту навпіл. Кожна половина, що виникла внаслідок розділення первісної цілості, прагнула своєї втраченої половини: шукала її, а знайшовши, єдналася з нею. Але, поєднавшись зовнішнім випадковим способом, обидві половини врешті помирали від бездіяльності та голоду, — не хотіли розлучатися, аби щось робити. Змилувавшись над людьми, Зевс перемістив їхні статеві органи наперед — зробив так, щоб вони зачинали і породжували не в землі, як цикади, а в обопільному єднанні чоловіків із жінками. Відтоді прагнення поєднатися для зачаття і продовження роду ввійшло в природу людей [189d5-191d2].
Це прагнення, тобто Ерос, є відповідним ліком від того лиха, яке стало наслідком розділення людей навпіл. Ерос — це пошук другої половини, щоб з двох стати одним, це спроба звести до єдиного, спроба подолати бінарне розщеплення людської природи.
Отож Арістофан каже, що Ерос — це, власне, і є прагнення до первісного єдиного і цілісного. Наш рід був би щасливий, якби кожен з нас, знайшовши свого возлюбленого, тобто свою другу половину, відтворив разом з ним свою прадавню природу. Однак так гарно окреслена концепція Ероса як туги за Єдиним не одержує в устах Арістофана вичерпного пояснення: Арістофан дає лише натяк, залишає загадку. «Хто б подумав, що то тільки заради любовної втіхи вони роблять усе, що в їхніх силах, аби бути разом. Ясно, що душа кожного бажає чогось іншого. Хай вона не вміє цього висловити, але має віщування і пробує його розгадати» [192c4-d1].
Те, що душа за допомогою Ероса має як віщування, котре вона пробує розгадати, і є саме тією іншою дійсністю, яка є чимось більшим, ніж єдність у фізичному вимірі. Ця єдність виводить на вищий рівень і впроваджує в інший вимір. Але, такого завуальованого, тобто висловленого через загадки твердження не було достатньо. Адже промова такої мистецької краси, як та, що вкладена в уста Арістофана, своїми чудовими образами могла зачарувати читача і цілком задовольнити його (і це справді великою мірою відбулося в історії інтерпретації цього твору). Така промова могла ввести в оману, спонукаючи, зокрема, повірити, що досить тільки знайти другу половину на фізично-антропологічному рівні, як буде досягнуто ту єдність, тобто ту цілість, яку ми шукаємо в любові.
Однак зрозуміти настійливе нагадування про «розділення навпіл» і про намагання зробити «з двох одне» можна лише з певної герменевтичної перспективи. Єдине і ціле, про яке говорить Платон, не є простим приєднанням однієї фізичної половини до другої, теж фізичної половини: подолання бінарного розщеплення здійснюється не просто в пошуках другої половини, яка є відповідником кожного на антропологічному рівні. Це Єдине є чимось набагато більшим — воно є Благом у собі: першим Приятелем, як сказано в іншому творі Платона [Lysis, 219c-d], першим Возлюбленим, можна сказати тут.
Ось про що, нехай лише загадками і натяками, говорить нам промова Арістофана: намагатися стати «з двох одним» — означає шукати трансцендентне Єдине, яке є Благом, найвищою мірою всіх речей, що гармонійно єднає все на різних рівнях.
Ототожнення Єдиного з Благом відбувається через поклик на промову Арістофана, що прозвучить з уст віщунки Діотими з Мантінеї (символічна маска Сократа як ідеального філософа і самого Платона). Звісно, Діотима подасть це тлумачення іронічним, а в певному сенсі й провокативним тоном: «Дехто береться стверджувати, що любити — це шукати свою половину. Але я певна, друже мій, що любов ані половини не шукає, ані цілості, якщо в ній нема якогось блага. Бо люди готові повідрізати собі руки й ноги, якщо усвідомлюють шкідливість своїх членів. Думаю, люди люблять не те, що своє, хіба що назвали б добре своїм і власним, а погане — чужим. От і виходить, що люди не люблять нічого іншого, крім того, що є благим» [205d10-206а1].
Тим Єдиним, до якого невтомно змагає Ерос, є Благо. А Краса, про яку говорить на закінчення своєї промови віщунка Діотима, перебуває на вершині еротичної ліствиці. Ця Краса збігається із самим Благом, будучи його здійсненням і в загальному, і в конкретному сенсі[10].
8. Персонаж і маска Агатона: структура і значення його промови [194е3-197е7]
І Платон у Бенкеті, і Арістофан у комедії Жінки на святі Тесмофорій мають подібні підходи до змалювання образу Агатона. Арістофан у притаманній комедії гіперболічній манері увиразнює те, що Платон у Бенкеті передає з властивою йому делікатністю і легким натяком. У комедії Арістофана Агатон ніжною вродою, голосом і одягом дуже нагадує жінок. Тому Евріпід, якого жінки на святі Деметри засудили на смерть за жононенависництво, щоб уникнути вироку, вирішує заслати на їхнє зібрання чоловіка, подібного на жінку. Звісно, вибір падає на Агатона [Aristoph. Thesm. 189–192].
8
F. Nietzsche. Jenseits von Gut und Böse. Zur Genealogie der Moral // F. Nietzsche.