Поміж високими чинами прокотилася хвиля обурливих кивків і підморгувань, у результаті чого доктора понизили до рангу помічника хірурга й перевели до лікарні загального профілю в Мандалаї. Там він і працює донині, ймовірно, там і вийде на пенсію. Мандалай — місто досить неприємне, надто запилюжене й нестерпно спекотне, і, як кажуть, прославилося своєю великою «П»: пагоди, паріан, поросята, пастори й повії. Звичайна робота в лікарні тут — річ безрадісна. Живе доктор безпосередньо на території лікарні в маленькому бунгало, що в минулому було пекарнею, крихітний двір обнесено по периметру гофрованим залізним парканом. Вечорами підробляє приватною практикою, щоб якось зводити кінці з кінцями після зменшення зарплатні. Його прийняли до другосортного клубу, членами якого здебільшого були індійські кухарі. Головна гордість клубу — єдиний європейський член — електрик із Глазго на ім’я Мак-Дуґалл, якого звільнили з Іравадської пасажирсько-вантажної паромної компанії за пияцтво, і який нині мешкає із сумнівним комфортом у гаражах. Тупий вайло, якого цікавлять лише віскі й генератори. Доктор, який і досі не може повірити, що біла людина може бути невігласом, майже щовечора намагається залучити його до того, що він і досі називає «культурною розмовою» Утім, поки що результати дуже невтішні.
Успадкувавши за заповітом Флорі чотириста рупій, Ко Сла разом зі своєю сім’єю відкрили на базарі чайну лавку. Але бізнес швидко пішов на дно, бо відвідувачів аж надто відлякували сварки двох його дружин, які ні вдень ні вночі не припиняли з’ясовувати стосунки. Тому Ко Сла із Ба Пе знову змушені були повернутися до прислужування білим господарям. Слугою Ко Сла був золотим. Окрім безцінних навичок постачання повій, посередництва з лихварями, носіння господаря до ліжка в стані надзвичайного алкогольного сп’яніння й приготування на ранок опохмілу із перченого сирого яйця з бренді, він також умів шити, штопати дірки, перезаряджати патрони, доглядати за кіньми, прасувати костюми, прикрашати обідній стіл чудовими витіюватими візерунками з подрібненого листя й фарбованого рисового зерна. Він був вартий платні у п’ятдесят рупій на місяць, але вони з Ба Пе так зледащіли у Флорі, що тепер кочували із дому в дім, не задовольняючи господарів. Цей рік для них був не з найліпших, який вони провели майже в злиднях, ще й маленький Ба Шін підхопив кашель, від якого однієї задушливої ночі й помер. Нині Ко Сла працює другим слугою рисового брокера з Рангуна та його дружини-невротички, від якої постійно отримує кіт-кіт[19]. У тому ж домі за шістнадцять рупій на місяць Ба Пе влаштувався водоносом. Ма Хла Мей тепер можна знайти у борделі Мандалая. Слідів минулої вроди майже не лишилося; отримує від клієнтів лише чотири анни, а часом і добрячого прочухана. Можливо, більше за будь-кого іншого вона сумує за часами, коли Флорі був живий і коли їй забракло мудрості відкласти бодай якісь гроші, що витягувала з нього.
У По Кін здійснив усі свої мрії, окрім однієї. Після знеславлення доктора, обрання в члени клубу У По Кіна було неминучим, хай як люто Елліс не виступав проти. Із часом європейська спільнота врешті-решт зраділа, що обрала у свої ряди саме його, адже той виявився цілком стерпним доповненням їхніх посиденьок. Він нечасто турбував своєю присутністю, умів добутися їм до ласки, стійко переносив випите й майже з порога в разі потреби перетворювався на блискучого компаньйона в бридж. За кілька місяців У По Кіна підвищили й перевели з Чаутади. Цілий рік, перед виходом на пенсію, він обіймав посаду заступника комісара, і за цей самий рік лише на хабарях заробив двадцять тисяч рупій. Через місяць після відставки його викликали в палац для урочистих прийомів, щоб вручити орден Індійського уряду.
Ох і дивовижне це було видовище. На платформі, завішаній прапорами й квітами, сидів губернатор, убраний в чумарку; одразу за троном — свита ад’ютантів і секретарів. Уздовж усього периметра зали, наче воскові фігурки, застиг караул високих бородатих кавалеристів, які охороняли губернатора зі списами в руках, на кінцях яких звисали вимпели. Знадвору лунали відголоски оркестру. Галерея пишно вбрана святковими нарядами бірманських дам, які переливалися білими лонджі й рожевими шарфами, а в основній частині зали, що призначена була для делегатів, стояла понад сотня чоловіків в очікуванні своїх нагород. Кого там тільки не було: бірманські чиновники в яскравих мандалайських пасо, індійці в пагрі із золотої парчі, британські офіцери, виряджені в парадну форму, бряжчали мечами в піхвах, старі тхагі із сивим, зав’язаним на маківках у вузол, волоссям та дахами, що стирчали срібними руків’ями за їхніми плечима. Високим чистим голосом секретар зачитував список нагород, який варіювався від Ордена Індійської імперії до почесних грамот у тиснених срібних футлярах. Ось настала черга У По Кіна, і секретар зачитав зі свого сувою:
— У По Кіну, другому помічнику комісара, який пішов у відставку, за тривалу й віддану службу, і особливо за своєчасну допомогу в придушенні найнебезпечнішого повстання в окрузі Чаутада.
Двоє пажів, яких відправили туди з однією певного метою, підняли У По Кіна у вертикальне положення і він, важко перебираючи сідницями, приплівся до платформи, уклонився так низько, як лише дозволяв його живіт, одержав орден і побажання всього найліпшого під бурхливі оплески Ма Кін й інших своїх посіпак, що завзято плескали в долоні та розмахували шарфами в галереї.
Усього, що відведено досягнути смертній людині, У По Кін у своєму житті добився. Настав час готуватися до наступного світу — тобто розпочати будувати пагоди. Але, на жаль, саме в цю мить його плани полетіли шкереберть. Лише за три дні після повернення з палацу губернатора, ще до того як було закладено бодай першу цеглину цих спокутних пагод, в У По Кіна стався інсульт, від якого той і помер, не промовивши більше й слова. Жодна броня не в силах захистити від правосуддя долі. Ма Кін була в розпачі. Скільки б вона побудувала пагод, У По Кінові це не допомогло б, адже в здобутті покаяння зараховують лише власні вчинки та діяння. Як же вона страждає, коли уявляє, в якому світі опинився її чоловік після всього скоєного. Уява малює образи, в яких той блукає страхітливим підземним вогняним пеклом, пробираючись крізь зміїв у темряві. Можливо, йому довелося якось уникнути пекла, але тоді мав би справдитися його інший кошмар, і У По Кін повернувся на землю в тілі щура чи жаби. Можливо, саме цієї миті його пожирає змія.
В Елізабет усе склалося ліпше ніж вона очікувала. Після смерті Флорі місіс Лакерстін, полишивши всі натяки, відверто заявила, що в цьому страшному місці більше немає чоловіків і єдина надія — поїхати на кілька місяців у Рангун чи Мемьо. Але вона не могла відправити Елізабет туди саму, як і поїхати з нею, що майже означало віддати містера Лакерстіна на поталу білій гарячці. Минали місяці, і дощі сягли свого апогею. Елізабет було наважилася повертатися без чоловіка й копійки в кишені до Англії, аж раптом їй освідчився містер Мак-Ґреґор. Виявилося, що він давно збирався зробити це, просто добропорядно чекав, щоб минуло трохи часу після смерті Флорі.
Пропозицію Елізабет прийняла із радістю. Можливо, він і був для неї застарий, та нехтувати заступником комісара в цих краях негоже. І вже точно він був ліпшою кандидатурою ніж Флорі. Живуть вони дуже щасливо. Містер Мак-Ґреґор, людина завжди добродушна, після одруження став ще людянішим і приємнішим чоловіком. Він уже не так гримить своїм басом і навіть відмовився від ранкових тренувань. Елізабет дозріла із дивовижною швидкістю, набула тієї твердості й стриманих манер, які завжди були їй притаманні. І хоча вона й досі не знає ані слова бірманською, слуги, щойно побачивши її, аж трясуться з ляку. Вона як «Отче наш» вивчила весь Цивільний кодекс Бірми, влаштовує чарівні вечірки та прийоми й блискуче опанувала майстерність ставити дружин підлеглих чиновників на їхні місця. Одне слово, Елізабет сповна користала статусом бура-мемсахіб[20], для якого її і створила Матінка Природа.