Верона справді зустрів її не лише гречно, а й зі щирою прихильністю. Навіть згадав про те, як студентом загощав до покійного професора і, коли пам’ять його не зраджує, бачив іноді і її. Авжеж! Вона була тоді ще зовсім дівча, а вже секретарювала у батька.
Від цього спогаду синьйорина Ашенсі вся спаленіла. Дівча? Отакої! Їй уже тоді чотирнадцять минуло… А скільки було на той час вельмишановному депутатові Вероні? Двадцять, щонайбільше двадцять один рік. О, вона могла б зараз повторити до слова все, про що вони говорили тоді з батьком.
Гай-гай, він вельми шкодує, що не продовжив дослідницької роботи, на яку надихнув його професор Ашенсі; потім, помітивши, що на згадку про батька синьйорина не змогла стримати сліз, він щиро її підбадьорив. І, щоб надати більшої ваги своїй рекомендації, молодий депутат зголосився особисто провести її до міністерства освіти («Ах, вона завдає йому стільки клопоту!» — «Ні, ні, він неодмінно піде з нею»).
Та як це нерідко буває літньої пори, в міністерстві всі пішли у відпустку. Верона знав, що ні міністра, ні його заступника немає в Римі, але не сподівався, що не застане ні начальника департаменту, ні навіть начальника відділення. Довелося йому задовольнитися розмовою з секретарем першого класу, кавалером Мартіно Лорі, який один вів справи всього департаменту.
Цього Лорі, найсумліннішого урядовця, любили і начальники, і підлеглі: його усмішка, погляд, рухи сповнені щирості й доброти, костюм охайний, білизна білосніжна.
Депутата Верону він зустрів вельми поштиво і навіть зашарівся від задоволення. Його тішив цей візит не лише тому, що Марко Верона, безперечно, рано чи пізно стане його, Лорі, начальником, а й тому, що вже чимало років захоплювався чудовими промовами депутата в парламенті. Потім, обернувшись, щоб глянути на синьйорину, доньку, як він уже знав, славетного перуджійського професора, кавалер Лорі знову щиро зрадів.
Лорі тільки трохи за тридцять, і він одразу помітив, що в синьйорини Сільвії Ашенсі така чудна манера розмовляти: її очі сяяли якимсь дивовижним зеленкуватим світлом і ніби засилали слова глибоко в душу співрозмовника. В її мові проступав світлий і гострий розум, якийсь владний дух. Але поволі впевненість і ясність думки щезали, Сільвія нітилась, її миле личко заливалось рум’янцем. Невдовзі вона з прикрістю помічала, що її слова і доводи більше не справляють враження, бо співрозмовник забував про все, зачарований її вродою. І тоді на її личку, що пашіло від збентеження і втіхи, бо її жіночі чари мають таку владу (сама ж вона не докладала до цього зусиль), ясно відбивалась розгубленість. Але захоплена посмішка зачарованого співрозмовника мимоволі змушувала і її посміхатися. Сердито труснувши головою і знизуючи плечима, Сільвія замовкала. А потім додавала, що вона просто не вміє розмовляти, не може нічого до пуття пояснити.
— Ну що ви! Навпаки, мені здається, ви чудово пояснили суть справи, — поквапився запевнити її кавалер Мартіно Лорі.
І він пообіцяв шанованому Вероні зробити все, щоб догодити синьйорині. А воднораз стати в пригоді і йому, депутатові!
Через два дні Сільвія Ашенсі вже сама прийшла до міністерства. Вона одразу примітила, що рекомендації їй більш не потрібні. І сказала навпростець, що поїхати з Рима вона не може, не може — та й край. За ці три дні вона обходúла все місто і навіть не притомилася. Вона милувалася самотніми віллами в затінку кипарисів, мальовничими й мовчазними парками Авентіно та Челіо, врочистими й трагічними руїнами та старовинними вулицями, як от віа Аппіа, прозорістю прохолодного Тібру… Словом, вона закохалася в Рим і хоче переведення сюди. Неможливо? Чому неможливо? Ах, це дуже важко зробити! Годі бо вам! Треба тільки дуже захотіти… Навіть учителькою молодших класів не можна? Дарма! Він мусить піти їй назустріч. А то їй доведеться щодня оббивати пороги. Вона від нього не відчепиться! Адже призначити її в молодші класи неважко! Отже…
Одначе все склалося інакше.
Після шести-семи таких візитів якось пообіді кавалер Мартіно Лорі вийшов з міністерства, вельми святково вдягнений, і попрямував до Монтечіторіо[35] — просити аудієнції в депутата Верони.
Чекаючи, поки секретар запросить його до Верони, він схвильовано озирав свої рукавички, носаки лакованих черевиків, підсмикував манжети.
Увійшовши до кабінету, Мартіно Лорі, аби приховати своє збентеження, завзято почав розтлумачувати депутатові Вероні, що його «протеже» вимагає неможливого.
— Моя «протеже»? — перебив його молодий депутат. — Яка така «протеже»?