І Мартіно Лорі знову рушив дорогою на кладовище. Того вечора йому треба було сказати так багато померлій.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Дурень
Власне, яке відношення має депутат Гвідо Мадзаріні до самогубства Пуліно?
— Пуліно? Ой леле! То Пуліно наклав на себе руки?
— Атож, Лулу Пуліно: дві години тому. Його знайшли вдома, він висів у кухні на гачку для світильника.
— Повісився?
— Атож, повісився. Ну й видовисько! Посинів, язик вивалився, пальці скарлючені.
— Ох, сердешний Лулу! — Але до чого тут Мадзаріні?
Нелегко було щось второпати. Десятків зо два біснуватих, розмахуючи руками (хтось навіть видерся на стілець) лементували в кав’ярні, згуртувавшись довкола найгаласливішого — Леопольдо Пароні, голови «Республіканського клубу» Костанови.
— Дурень! Я вам кажу напевне: дурень! Я б йому оплатив дорогу! Я сам оплатив би! Коли людина не знає, що їй робити з власним життям і не користається ним, то хіба, дідько його забирай, хіба вона не дурна?!
— Перепрошую, а що сталося? — спитав один новоприбулий, приголомшений всім отим галасом, нерішуче звертаючись до завсідника, що тримався осторонь гурту, в темному кутку, кутаючись у вовняну накидку. Тінь від дорожнього кашкета з дашком ховала верхню половину його обличчя.
Перш ніж відповісти, той зняв з наголовка на ціпку кощаву руку, в якій тримав зібганий носовичок, і підніс його до рота під обвислими безбарвними вусами, повернувши до світла виснажене жовте обличчя, поросле подекуди ріденькою борідкою, як у хворого. Затуливши рота носовичком, він якусь хвильку вгамовував своє горло, в глибині якого вирував кашель, клекотливий, зі свистом; нарешті пролунав, наче з бочки, його голос:
— Мені здалося, коли ви підходили… Перепрошую, ви ж нетутешній, правда? — І відхаркнув у носовичок.
Вражений прибулець, ніяковіючи від неспроможності приховати свою огиду, відказав:
— Так, я — проїздом.
— Всі ми проїздом на цьому світі, синьйоре.
І вищирився, показавши зуби; від німого холодного сміху на висхлому обличчі довкола його колючих очей зібралася зморшками жовта шкіра.
— Гвідо Мадзаріні, — поволі провадив він, — це депутат від Костанови. Поважна персона…
І він потер вказівний палець об великий, ніби показуючи, в чому та поважність.
— Минуло сім місяців після парламентських виборів, а Костанова, як бачите, добродію, кипить від обурення, бо, зазнавши тут цілковитої поразки, він зумів перемогти в інших виборчих дільницях округу, щедро оплативши голосування. Пристрасті не вщухали, бо Мадзаріні помстився, влаштувавши так, що до муніципалітету Костанови призначили… — відійдіть, відійдіть трохи: немає чим дихати, — призначили королівського комісара. Дякую. Так! Важлива подія… Так! Королівського комісара.
Він випростав, на очах у ошелешеного прибульця, руку, стис кулак, відстовбурчивши тільки тоненький мізинчик, а тоді випнув губи і якийсь час уважно розглядав синюватий ніготь на тому пальці.
— Костанова — велике місто, — мовив нарешті. — Весь світ обертається довкола Костанови. Зірки небесні тільки й роблять, що дивляться на Костанову; і дехто скаже, що вони сміються, а дехто — що зітхають, мріючи й собі мати таке місто, як Костанова. Чи ви знаєте, синьйоре, від чого залежить доля світу? Від Костановської республіканської партії, яка не має спокою, запобігаючи то перед Мадзаріні, то перед колишнім мером міста Каппадоною, що представляє короля. Нині міську раду розпущено, отож весь світ перевернувся догори дном. Он вони: ви їх чуєте? Той, що галасує найдужче — то Пароні, так, он той, з еспаньйолкою, в червоній краватці і в капелюсі а-ля Лоббія[36]; він ото так розходився, бо хоче, щоб і життям, і смертю повсюди в світі порядкували республіканці Костанови. Атож, навіть смертю. Пуліно заподіяв собі смерть… Знаєте, хто такий був Пуліно? Бідолашний чоловік, хворий, як і я.
Нас тут, у Костанові, кілька таких хворих. Маємо ж і ми бути на щось годні. Стомившись од страждань, сердешний Пуліно сьогодні…
— Повісився?
— На гачку для світильника в кухні. Але ж ні, така смерть мені не до вподоби. То занадто обтяжливо — вішатись. Є ще й револьвер, любий пане. Куди легша миттєва смерть. Чудово! Чуєте, що каже Пароні? Він каже, що Пуліно — дурень. І не того, що повісився, а того, що перед тим, як накласти на себе руки, не поїхав до Рима і не порішив Гвідо Мадзаріні. Атож! Аби Костанова, а значить, і весь світ могли зітхнути вільно. Якщо чоловік не знає, що йому робити з власним життям і, перш ніж заподіяти собі смерть, не порішить якого-небудь мадзаріні, то він — просто дурень. Пароні каже, що оплатив би йому дорогу. Коли ваша ласка, пане.
36
М’який фетровий капелюх з увігнутим верхом — від імені депутата Крістіана Лоббії, який 1867 року, симулюючи напад на свою особу, продавив посередині верх свого капелюха.