Він рвучко звівся на ноги, запнув накидкою обличчя, аж до кашкетного дашка, і, геть закутаний, згорбившись, кинув лютий погляд на гурт крикунів і вийшов з кав’ярні.
Проїжджий отетеріло провів його очима до дверей, а тоді, обернувшись до старого кельнера, здивовано запитав:
— Хто це?
Старий журливо похитав головою, тицьнув себе пальцем у груди і пояснив зітхаючи:
— Він теж… ех, не довго протягне. Вся родина вимерла! Вже двоє братів і сестра… Він — студент. Його звуть Фаціо. Лука Фаціо. А все мати винна. Заради грошей вийшла заміж за сухотного, знаючи, що він сухотний. Тепер сама розкошує, розжиріла, мов настоятелька, тоді як бідолашні діти одне по одному… Жаль! У цього, знаєте, яка голова і скільки він вчився! Кожен скаже, що він тут найученіший. Щойно з Рима повернувся, закінчивши університет. Шкода!
І старий кельнер почимчикував до гурту горланів на чолі з Леонардо Пароні, які збиралися йти і хотіли розплатитися.
Вологий листопадовий вечір. Туман густішав. Бруківка на площі була мокра. Довкола ліхтарів мерехтіли кола тьмяного світла.
Щойно вийшовши з дверей кав’ярні, галаслива компанія враз попіднімала коміри пальт і, розпрощавшись, кожен подався своєю дорогою.
Леопольдо Пароні, за своїм звичаєм, гордо підвів голову, рішуче наставив уперед гостру борідку і перетнув площу, розмахуючи ціпком. Він пішов вулицею, що тяглася прямо від кав’ярні, тоді — праворуч, у перший завулок, в кінці якого стояв його дім.
Два заплакані ліхтарики, що тонули в тумані, один на початку, другий в кінці, тьмяно освітлювали цей брудний завулок.
Коли Пароні пройшов половину шляху, дістався найтемнішого місця і вже прямував на ледь видиме світло другого, ще далекого ліхтарика, йому здалося, що там, у глибині, якраз перед його домом, хтось стоїть. Кров йому захолола в жилах, і він зупинився.
Хто б то міг бути о такій пізній порі? Але хтось явно стоїть і чекає; стоїть перед дверима його дому. Отже, чекає на нього. А для чого? Напевне, не для того, щоб обікрасти, адже всім відомо, що він бідний, як Цинциннат[37]. Отже, з політичних мотивів… Хтось підісланий Мадзаріні або королівським комісаром? Хіба це можливо? Щоб аж до такого дійшлося?
Гордий республіканець розгублено озирнувся назад, розважаючи, чи не ліпше йому вернутися до кав’ярні або наздогнати приятелів, які ще недалеко відійшли, і наздогнати тільки для того, щоб вони стали свідками жорстокості, безчесності суперника. Але враз він помітив, що невідомий, почувши його кроки, мабуть, іще коли він зайшов до тихого завулка, рушив йому назустріч, ховаючись у густому мороці. Ось він: тепер його добре видно — у щось закутаний. Пароні насилу поборов тремтіння і бажання накивати п’ятами; він кашлянув і голосно крикнув:
— Хто там?
— Пароні! — покликав його глухий голос.
Нестримна радість охопила Пароні, тільки-но він упізнав цей голос:
— А, Лука Фаціо… ти? Я ж так і подумав! Ти тут, друже? Яким же вітром? Повернувся вже з Рима?
— Сьогодні, — похмуро відмовив Лука Фаціо.
— Ти чекав на мене, любий?
— Так, я був у кав’ярні. Ти мене не бачив?
— Та ні. Отже, ти був у кав’ярні? Як тобі ведеться-можеться, любий друже?
— Кепсько: краще не запитуй.
— У тебе до мене якась справа?
— Атож, важлива.
— Важлива? Я слухаю!
— Не тут. Ходімо до тебе додому.
— Але ж… Що таке? Яка справа, Луко? Все, що в моїх силах, друже…
— Я ж сказав, не запитуй: мені погано.
Вони підійшли до будинку. Пароні витяг ключа з кишені і відімкнув двері, запалив сірника і повів Луку Фаціо сходами нагору.
— Обережно… Обережно на сходах…
Піднявшись сходами, вони проминули маленьку вітальню і увійшли до кабінету, де пахло кислим тютюновим димом. Пароні запалив гніт, білий вогник блимнув у закопченій лампі, що стояла на захаращеному письмовому столі, і зацікавлено обернувся до Фаціо: у бідолахи очі повилазили з орбіт, обома руками він притискав до рота носовичка. Від цього тютюнового смороду у нього почався напад жахливого кашлю.
— Господи… Тобі й справді погано, друже…
Луці довелося перечекати перш ніж відповісти. Він кілька разів кивнув головою. Обличчя було мертвотно бліде.