— О боже мій милостивий!
Цей охайний чоловічок з ласкавими голубими очима мав одну слабинку: він пудрився і, як мені здається, навіть підрум’янював щоки.
Синьйор Поміно пишався тим, що в нього до похилого віку зберігся чуб, якого він дбайливо підпушував і чепурив.
Невідомо, як пішли б наші справи, коли б мама, хоч не заради себе, а задля нашого з братом майбутнього, послухалася тітки Схоластики й одружилася з синьйором Поміно. Певне одне: гірше, ніж при цьому кротові Маланьї, нам би не стало.
Коли ми з Берто підросли, більша частина батькових статків уже зникла. Аби ми врятували з пазурів хапуги бодай рештки, це дозволило б нам жити якщо вже не розкошуючи, то принаймні безбідно. Але ми били байдики і за холодну воду не бралися, живучи й дорослими так, як нас мати привчила змалку.
Вона й до школи не схотіла нас віддати. Нашим вихователем був такий собі Циркуль. Його справжнє ім’я було чи то Франческо, чи то Джованні дель Чінкве, але всі звали його Циркулем, і він так звик, що й сам себе називав цим прізвиськом. Він був страшенний худорба і неймовірний довгань. Боже мій, він здавався б ще вищим, якби спина його не згиналася під самою потилицею несподіваним невеликим горбиком, а здоровенний борлак снував то вгору, то вниз. Шию він мав, як у обпатраного півня, ніби їй набридло тоненьким паростком гнатися вгору. Циркуль постійно закусував губи, начеб старався затамувати уїдливий смішок, що пробивався на волю. Та всі його зусилля були марні: якщо цьому смішку не вдавалося зірватися зі стиснутих вуст, він глумливо й злісно світився в його очах.
Циркулеві очиці бачили в нашій господі чимало такого, чого не помічали ні мама, ні ми з братом. Однак він мовчав, можливо гадаючи, що його хата скраю, і потайки зловтішався тим, що бачив.
Ми робили з ним усе що хотіли, і він давав нам повну волю, а потім, ніби для чистоти сумління, виказував нас, коли ми найменше цього сподівалися. Наприклад, мати наказала йому повести нас до церкви: надходив Великдень, і ми мусили сповідатися. Після сповіді нам треба було зайти до Маланьї — провідати його хвору дружину. Гарна розвага, що й казати! Отож тільки-но вийшли на вулицю, ми запропонували Циркулю оборудку: ми ставимо йому літр доброго вина, а він дозволяє нам замість церкви та відвідин Маланьї піти до нашого маєтку Стіа — по пташині гнізда! Циркуль згодився. Він був дуже задоволений, потирав руки, очі його блищали. Притьмом випив вино, і ми всі подалися до маєтку. Циркуль гасав, бігав з нами три години, як шаленець, підсобляв нам, лазив з нами по деревах. А ввечері, коли ми прийшли додому і мати спитала, як сповідалися і чи не забули провідати хвору, він з найбезневиннішою міною сказав:
— Ось я вам зараз усе розповім…
І докладно розповів усе, що ми робили.
І хоча ми щоразу мстилися за зраду, ніщо не допомагало. А наша-бо помста була не якимось жартом. Скажімо, я і Берто, знаючи, що Циркуль у чеканні вечері дрімає на скрині в передпокої, тихенько повставали з ліжок, куди для покари нас повкладали раніше, ніж ми звикли, знайшли олив’яну клістирну трубку в дві цалі завдовжки, наповнили її мильною водою з великого тазу з білизною й отак озброєні підкралися нишком до свого кривдника, приставили трубку йому в ніздрю і — фук! Циркуль як не до стелі підскочив!
Про наші успіхи в науках під керівництвом такого наставника здогадатися неважко. Щоправда, не сам Циркуль був у цьому винен. Він все ж таки старався дечого навчити нас, хоч не мав жодного уявлення про те, що таке методи навчання і дисципліна. Йому доводилося день у день вдаватися до хитрощів, аби хоч як-небудь зосередити нашу увагу. Зі мною було йому трохи менше мороки, бо я від природи далеко вразливіший, ніж Берто.
Циркуль мав досить своєрідну ерудицію, потішну й химерну. Він, скажімо, був великий мастак каламбурити, знав фіденціанську і макаронічну, бурлескну і вчену поезію, без упину міг читати напам’ять усілякі тавтограми, ліпограми, крипти, центони і паліндроми — закандзюбисті витвори усіляких віршомазів. Він і сам складав такі жартівливі поезійки.
Пригадую, як він повів нас у Сан-Роккіно до одного пагорка, що мав дивовижну акустику, і ми всі втрьох голосно проказували його «Луну»: