Та одного дня я трохи припізнився. Буря таки зчинилася. І з якого ж мізерного приводу! Матусю прийшли провідати дві її старі служниці.
Одна з них, після того як пішла від нас, мусила найнятися до інших людей, бо ніяких заощаджень не мала, а на її утриманні була дочка — вдова з трьома дітьми. Друга, її звали Маргеріта, зовсім самотня жінка, виявилася щасливішою: вона зуміла за довгі роки служби в нашому домі забезпечити себе на старість і тепер відпочивала.
Розчулена доброзичливістю і щирістю вірних служниць, з якими жила в злагоді багато років, мама тихенько нарікнула на свою гірку долю.
Тоді Маргеріта, лагідна і чуйна бабуся, що відразу про все здогадалась, але не насмілювалась заговорити першою, запропонувала матері перебратися жити до неї, в будиночок з двох чистеньких кімнаток і тераси, обвитої квітами, яка до того ж виходить на море. Поселяться, мовляв, удвох та й житимуть собі мирно. А вона, Маргеріта, буде щаслива ще хоч трохи прислужитися мамі, аби довести їй свою щиру симпатію і відданість.
Та хіба ж могла моя матінка прийняти пропозицію бідної бабусі? Оце й довело до сказу вдову Пескаторе.
Повернувшись додому, я застав справжню бійку: відьма наступала на Маргеріту, розмахуючи кулаками, та мужньо відбивалась, а перелякана мама тремтіла і зі сльозами на очах тулилася до другої бабусі, обійнявши її обома руками, наче шукала захисту.
Коли я побачив матусю в такому розпачі, у мене потемніло в очах. Схопив удову Пескаторе за руку і шарпонув щосили, аж вона полетіла сторчака. Однак за якусь мить теща вже підскочила з кулаками до мене, але вдарити не посміла, тільки зарепетувала:
— Геть! Ти і твоя мати — геть звідси! І щоб ноги вашої не було в моєму домі!
— Що таке? — проказав я тремтячим голосом, насилу стримуючи шалений гнів, що розпирав мені груди. — Ану, забирайся геть сама! І негайно. Зникни з-перед очей, бо я за себе не ручуся! Для свого ж добра забирайся геть!
Ромільда зі сльозами й криком скочила з крісла й кинулася в обійми матері:
— Ні! Ти зі мною, мамо! Не залишай мене, не залишай мене тут саму!
Але достойна матуся люто відштовхнула її:
— Ти хотіла його? От і зоставайся зі своїм лайдаком! Я піду сама!
Ясна річ, нікуди вона не пішла.
А через два дні після цього до нас вихором увірвалася тітка Схоластика (я гадаю, побувавши в Маргеріти). Вона хотіла забрати маму до себе.
Ця сцена заслуговує опису.
Вдова Пескаторе того ранку заходилася пекти хліб. Засукала рукави, підіткнула спідницю, щоб не замаститися. Коли вбігла тітка Схоластика, вона навіть бровою не повела — просіювала собі борошно. А тітка й поготів не звернула на неї ніякісінької уваги. Начеб у кімнаті нікого не було, окрім моєї матері, вона звернулася до неї:
— Одягайся скоріше та ходімо! Житимеш у мене. Я казна-що почула. Оце й прийшла по тебе. Мерщій збирайся, де твої речі?
Тітка говорила уривчасто, ніздрі її орлиного носа тремтіли, а очі блискали.
Вдова Пескаторе мовчала.
Просіявши борошно, вона приготувала тісто й почала місити його, аж виляски розлягалися по хаті. Тітка Схоластика лютує, а вдова Пескаторе на кожне її слово — лясь! лясь! Мовби примовляє: «Авжеж! Так! Так! Чом би й ні! Як же інакше!» А тоді пішла та ще й качалку принесла і поклала її поруч, ніби промовисто попереджала: «Ось що я припасла!»
Ліпше б вона цього не робила! Тітка Схоластика підскочила мов ужалена, зірвала зі своїх плечей шаль і жбурнула її матері:
— Бери накинь! Залиш усе і негайно ходімо!
А сама впритул приступила до вдови Пескаторе. Та, остерігаючись нападу, зробила крок назад і загрозливо підняла догори качалку. Тоді тітка Схоластика вхопила обома руками чималий кавалок тіста, кинула його на голову вдові Пескаторе й заходилася кулаками розмазувати по обличчю — ляп! ляп! ляп! — заліпила очі, ніс, щоки, рот, а тісто текло й текло. Тоді вхопила мою матінку за руку й вибігла з нею геть.
А все це окошилося тільки на мені. Вдова Пескаторе, нетямлячись од люті, почала здирати тісто зі свого обличчя, зі склеєного волосся і шпурляти в мене. А я реготав і реготав мов несамовитий. Вона смикала мене за бороду, дряпала мені лице, а тоді гепнулась навзнаки на підлогу і наче здуріла: почала зривати з себе сукню й ошаліло качатись. Моя благовірна в цей час (sit venia verba)[6] блювала і верещала.
__ Ноги! Ноги! — кричав я вдові Пескаторе, що качалася по підлозі. — Пожалійте мене, не показуйте своїх ніг!